Слава ЗСУ!

    —  О Джалі! — промовила вона.— Як я могла  забути про тебе!  А ти все ще мене пам'ятаєш! О, ти не вмієш бути невдячною!

    Немов якась невидима рука трохи підняла тягар, що давив їй на серце, і довго стримувані сльози полилися з її очей. Чим довше вона плакала, тим більше відчувала, як разом із слізьми зникає пекуча гіркота її страждань.

    Коли стемніло, ніч здалася їй такою прекрасною, сяйво місяця таким лагідним, що вона вийшла на верхню галерею, яка оперізувала Собор. Це принесло їй деяку полегкість: такою спокійною здавалася з цієї висоти земля.

III. ГЛУХИЙ

    Прокинувшись другого ранку, вона помітила, що проспала всю ніч. Це здивувало її. Вона давно вже забула про сон. Веселий промінь сонця, що сходило, глянув у віконце й освітив її обличчя. Водночас у віконці з'явилося щось, що налякало її; це було потворне обличчя Квазімодо. Мимоволі вона знову заплющила очі, але даремно! Навіть крізь її рожеві повіки їй ввижалася ця маска виродка, одноока й ікласта. Не розплющуючи очей, вона почула грубий голос, що лагідно говорив до неї:

    —  Не лякайтесь, я ваш друг. Я прийшов поглянути, як ви спите. Це ж бо не завдає вам шкоди, якщо я прийшов поглянути на вас, коли ви спите?  Що вам до того, що я біля вас, коли ваші очі  заплющені?  Тепер я піду. Ось я сховався за мур. Ви можете розплющити очі.

    І ще жалібнішим, ніж слова, був той тон, яким вони були вимовлені. Зворушена цим, циганка розплющила очі. У віконечку не було нікого. Вона підійшла до нього й побачила бідного горбаня, який скорчивсь у покірній, журливій позі біля стіни. Насилу переборюючи відразу, що її він викликав у неї, вона тихо промовила:

    —  Підійдіть.

    Квазімодо неправильно зрозумів порух її губ і вирішив, що вона жене його; він підвівся і, кульгаючи, опустивши голову, повільно пішов геть, не сміючи навіть підвести на молоду дівчину свій сповнений відчаю погляд.

    —  Підійдіть-но! — вигукнула вона.

    Але він ішов далі. Тоді вона вибігла із своєї келії, наздогнала його й схопила за руку. Відчувши її дотик, Квазімодо весь затремтів. Він благально глянув на неї своїм єдиним оком і, зрозумівши, що вона стримує його, весь засяяв від радості й ніжності. Вона хотіла примусити його ввійти до своєї келії, але він уперто зупинився біля порога.

    —  Ні, ні,— промовив він,— пугачу не місце в гнізді жайворонка. Вона граціозно сіла на своєму ложі біля кізки, що  спала коло її ніг.

    Обоє — дівчина і дзвонар — деякий час лишалися нерухомими і мовчазними. Він — милуючись її красою, вона — дивуючись з його потворності. Вона відкривала в Квазімодо все нові й нові каліцтва. Від його кривих колін її погляд перебігав до горбатої спини, з горбатої спини — на єдине око. Вона не могла зрозуміти, як може існувати таке бридке створіння. Проте на всій цій потворності лежав відбиток такого суму й ніжності, що вона поволі почала звикати до свого рятівника. Горбань першим порушив мовчанку:

    —  Ви наказали мені вернутися?

    Вона ствердно кивнула головою, сказавши:

    —  Так.

    Він зрозумів її кивок.

    —  На жаль!..— промовив  він нерішуче.— Річ  у тому,  що  я...  глухий.

    —  Бідний!—вигукнула  вона  з  виразом  доброти  й  співчуття. Він скорботно посміхнувся.

    —  Ви вважаєте, що мені тільки цього й бракувало?  Правда?  Так,  я глухий. Отакий уже як є. Це жахливо, правда? А ви, ви така чарівна!

    У словах бідолахи звучала така глибока свідомість свого нещастя, що дівчина не знайшла в собі сили відповісти йому. Та й до того ж він не почув би її. Він провадив далі:

    —  Я ніколи так не відчував своєї потворності,  як тепер.  Коли порівнюю себе з вами, я відчуваю жаль до себе, нещасної потвори. Я здаюся вам звіром, скажіть? А ви, ви сонячний промінь, ви крапля роси, ви пісня пташки. Я ж — щось жахливе — і  не людина,  і не  звір.  Я грубіший, нікчемніший і потворніший від каменя під ногами.

    Він зайшовся сміхом, і ніщо на світі не могло зрівнятися з цим сміхом, що краяв серце.

    Потім заговорив знову:

    —  Я глухий,  але ви можете розмовляти зі мною жестами, знаками. Я маю господаря, який завжди так розмовляє зі мною. Я скоро навчуся вгадувати ваші бажання з поруху ваших губ, з вашого погляду.

    —  То скажіть,— усміхаючись, спитала вона,— чому ви врятували мене? Він уважно дивився на неї, поки вона говорила.

    —  Я зрозумів,— відповів він.— Ви питаєте, чому я вас врятував?  Ви забули того нещасного, який одної ночі намагався викрасти  вас, того нещасного, до якого другого ж дня ви прийшли на допомогу, коли він стояв біля мерзенного ганебного стовпа. За ту краплю води, за ту краплю жалю я можу заплатити лише всім моїм життям. Ви забули того бідолаху, але він пам'ятає вас!