Слава ЗСУ!

    —  Луї де Бомон, єпископе паризький, раднику верховного суду! Я, Клопен   Труйльфу,   король   Алтинів,   великий   принц   Арго,   єпископ   блазнів, кажу тобі, що наша сестра, несправедливо обвинувачена в чаклунстві, знайшла собі пристановище у тебе в Соборі. Ти повинен дати їй притулок і захист. Але верховний суд хоче забрати її з Собору, і ти дав на це згоду. Завтра нещасну  мають  повісити на  Гревському  майдані,  якщо її не  врятують бог і  волоцюги.  Тому,  єпископе,  ми  прийшли  до  тебе.  Якщо твоя церква недоторканна, недоторканна й наша сестра, але якщо наша сестра не  є  недоторканною,— то  й  твоя  церква   не  є   недоторканною.   Ми   вимагаємо:  якщо ти хочеш врятувати Собор — віддай нам дівчину. Якщо ні — ми заберемо дівчину силою й пограбуємо храм. І це буде справедливо. На підтвердження цього я ставлю тут свій прапор і... нехай береже тебе бог, паризький єпископе!

    На жаль, Квазімодо не міг чути цих слів, виголошених з виразом лиховісної й дикої величі. Хтось із волоцюг подав Клопену «прапор», і він урочисто встромив його в щілину між двох плит. Це були великі вила із скривавленим шматком падла на зубцях.

    Зробивши це, король Алтинів обернувся й глянув на свою армію лиховісних молодчиків, очі яких блищали, неначе вістря списів. По невеличкій паузі він знову гукнув:

    —  Вперед, сини! До роботи, зломщики!

    Тридцятеро здоровенних, кремезних хлопців, схожих на слюсарів, вийшли з лав з молотками, кліщами й залізними ломами на плечах. Вони рушили до головної брами Собору, зійшли східцями на паперть і з допомогою підойм та кліщів заходилися ламати двері. Волоцюги юрбою подалися слідом за ними, хто допомагати, а хто й просто дивитись. Натовп миттю заповнив усі одинадцять східців паперті.

    Але двері не піддавалися.

    —  Таж міцні і вперті, хай їм чорт! — вилаявся один.

    —  Такі старі, що в них хрящі закостеніли,— сказав другий.

    —  Сміливіше,   друзі! — продовжував   закликати   Клопен.— Ставлю   голову  проти  старої пантофлі,  що  поки  прокинеться  хоч  один  паламар,  ви встигнете  відчинити  двері,   визволити  дівча  й  пограбувати   вівтар.   Чуєте, замок уже тріщить!

    Страшенний гуркіт, що пролунав за спиною Клопена, заглушив його слова. Клопен обернувся. Неначе з неба на паперть гепнула величезна колода. Розчавивши на східцях кільканадцять волоцюг, вона з гуркотом гарматного пострілу відскочила на бруківку й поперебивала ноги ще декому з юрби голодранців.  З криками жаху всі кинулися  врозтіч.  Прилегла до

    паперті частина майдану за мить спорожніла. Зломщики, дарма що їх захищало склепіння порталу, кинули браму, і навіть сам Клопен відступив від Собору на чималу відстань.

    —  Ну та  й  щасливо ж  я  відбувся! — вигукнув  Жеан.— Я  ж  чув,  як вона просвистіла. Та хай їй чорт! П'єр Горлоріз — забитий!

    Важко передати, як здивувала й злякала волоцюг ця колода. Приголомшені падінням деревини більше, ніж були б вражені появою двадцяти тисяч королівських стрільців, вони стояли якийсь час нерухомо, мовчки вдивляючись у небо.

    —  Сатана! — пробурмотів  циганський  князь.— Це  скидається  на  чаклунство.

    —  Я думаю, це місяць скинув на нас поліняку,— сказав Андрі Рудий.

    —  Кажуть,  що  місяць у дружбі з пречистою дівою,— додав  Франсуа Шантпрюн.

    —  Тисяча   пап!   Дурні   ви   всі! — вилаявся   Клопен.   Але   як   пояснити падіння колоди, він і сам не знав.

    Тим часом на фасаді Собору, до вершин якого світло смолоскипів не сягало, не було видно нічого. Здоровенна дубова колода лежала на бруківці, а навкруги чувся стогін нещасних, які першими потрапили під її удар і порозпорювали собі животи об гострі кути кам'яних східців.

    Нарешті, отямившись після першого подиву, король Алтинів знайшов-таки найімовірніше, на думку його товаришів, пояснення.

    —  Нечиста сила!  Та невже ж попи надумали оборонятися?  Тоді громи їх, громи!

    —  Громи! — з несамовитим ревом підхопила юрба, і по фасаду Собору пролунав залп мушкетів та арбалетів.

    Постріли розбудили мирних жителів сусідніх будинків. Відчинилося навстіж кілька вікон, з них повитикалися голови в нічних ковпаках і руки із запаленими свічками.

    —  Стріляйте по вікнах! — скомандував Клопен.

    Вікна миттю позачинялись, і бідолашні городяни, ледве встигнувши обвести зляканими очима освітлену полум'ям смолоскипів юрбу, обливаючись холодним потом і запитуючи самих себе: що це відбувається на соборній паперті — відьомський шабаш чи новий напад бургундців, як у 1464 році,— повернулися до своїх жінок. Чоловікам уже ввижалися грабунки, жінкам — ґвалтування, і ті й другі тремтіли від страху.