Слава ЗСУ!

    —  Громи! — кричали   розлючені   голодранці,   але   ніхто   не   зважувався підійти  Вони дивились то на церкву, то на колоду. Колода лежала нерухомо, а  будівля  стояла  спокійна  й  безлюдна.  Та  щось  незбагненне  сковувало волоцюг.

    —  До роботи, зломщики,— загорлав Труйльфу,— висаджуйте двері! Але всі немов прикипіли до місця.

    —  А бодай же вам животи порозпирало! — кричав Клопен.— Ото мені мужчини, злякалися колоди!

    —  Капітане,— відповів йому хтось із «слюсарів»,— нас не затримує колода, а оці двері, оббиті залізними штабами. Тут кліщами нічого не вдієш.

    —  А що вам потрібно, щоб висадити їх?

    —  Ой, та потрібен таран.

    Король Алтинів сміливо підбіг до страшної колоди й поставив на неї ногу.

    —  Ось і таран! — вигукнув він.— його вам прислали самі каноніки! — І,    глузливо    вклоняючись    у    бік    церкви,   додав: — Спасибі    вам,    каноніки!

    Ця витівка справила добре враження. Магічний вплив колоди розвіявся. Волоцюги посміливішали. Незабаром, підхоплена, мов пір'їна, двома сотнями дужих рук, величезна колода гучно грюкнула в масивні двері. У тьмяному світлі смолоскипів ця довжелезна колода, підтримувана юрбою чоловіків, які з розгону били нею в браму Собору, здавалась якимось тисячоногим страховищем, що, пригнувши голову, кидається на кам'яного велетня.

    При кожному ударі колоди брама, зроблена наполовину з металу, гула, мов величезний барабан, але не піддавалася, хоч увесь Собор аж здригався, і чути було, як глухий гул доходив до найдальших і найглибших його закутків.

    У ту мить на голови штурмуючих згори посипався дощ великого каміння.

    —  Сто чортів! — вигукнув Жеан.— Невже башти надумали скинути нам на голови свої балюстради?

    Але перший поштовх уже дано. Приклад показував король Алтинів. Без сумніву, це оборонявся сам єпископ,— і, незважаючи на каменюки, що тут і там трощили черепи, в браму гатили колодою ще лютіше. Знаменно, що каменюки падали поодинці, хоч і дуже часто. Волоцюги відчували одразу по два удари: один — на голові, другий — на ногах. Рідко який камінь не влучав у ціль, і вже купа вбитих та поранених стікала кров'ю й билася в судорогах під ногами людей, які раз у раз, поповнюючи свої лави, з шаленою люттю йшли на приступ. Довга колода, неначе серце дзвона, продовжувала бити в браму через рівні проміжки часу; брама стогнала, каменюки сипалися градом.

    Читач, безперечно, вже догадався, що несподіваний опір, який так розлютив волоцюг, був справою рук Квазімодо.

    На жаль, випадок допоміг глухому.

    Коли він сходив на площадку між баштами, думки плуталися в його голові. Дивлячись згори на величезний натовп волоцюг, які готувалися напасти на Собор, він кілька хвилин, мов божевільний, бігав туди й сюди вздовж галереї, благаючи хоч диявола, хоч бога врятувати циганку. Йому спало на думку зійти на південну дзвіницю і вдарити на сполох. Але поки він розгойдав би дзвін і поки пролунав би хоч єдиний звук грубого голосу Марії, браму Собору могли висадити десять разів. Це було саме тоді, коли зломщики попрямували до неї із своїм знаряддям. Що ж робити?

    Раптом він пригадав, що сьогодні, лагодячи стіни, крокви й покрівлю, в південній башті весь день працювали муляри.  Для  нього це було  наче промінь світла. Кроков там була така величезна кількість, що їх називали «лісом».

    Квазімодо кинувся до цієї башти. У зовнішніх її приміщеннях справді була сила-силенна різноманітного будівельного матеріалу: купи дрібного каміння, сувої штабового свинцю, в'язки дранки, величезні, вже понадпилювані колоди, купи щебеню,— одне слово, готовий арсенал.

    Не можна було гаяти й хвилини. Унизу щосили працювали кліщі й молотки. Відчуття небезпеки подесятерило сили Квазімодо. Піднявши одну з найдовших і найважчих колод, він просунув її крізь дахове віконце, потім підхопив із зовнішнього боку башти й, спрямувавши по виступу балюстради, що облямовувала площадку, кинув у безодню. Наче крило вітряка, що, відірвавшись, злетіло в повітряний простір, довжелезна колода, шкрябаючи стіну й розтрощуючи статуї, кілька разів перекрутилася в повітрі й нарешті впала на землю. Пролунав страшний зойк; гепнувши на бруківку, чорна колода підстрибнула вгору,  немов змія,  що звилася в  повітря.

    Квазімодо бачив, як після падіння колоди волоцюги розвіялися в різні боки, наче попіл від подуву дитини. Використовуючи сум'яття, поки охоплені забобонним жахом арготинці розглядали скинуту з неба деревину і поки вони градом стріл та великого шроту щербили кам'яні статуї порталу, дзвонар нечутно стягав на край балюстради, звідки вже впала колода, купи щебеню, велике й дрібне каміння і навіть мішки з мулярським інструментом.