Слава ЗСУ!

    Почали показувати гримаси. Перша пика, яка з'явилась у віконці, була з червоними вивернутими повіками, з роззявленим, немов паща, ротом, з чолом, поморщеним, як гусарські чоботи часів Наполеона, вона викликала такий шалений вибух реготу серед усіх цих мужлаїв, що Гомер, мабуть, подумав би, що то боги. Однак Великий зал був зовсім не схожий на Олімп, і нещасний Гренгуарів Юпітер розумів це краще за всіх. З'явилася друга гримаса, за нею третя, потім ще одна, потім ще, і за кожним разом регіт і радісне тупотіння ніг дедалі дужчали. Це видовище мало в собі щось запаморочливе, щось могутнє, п'янке й заворожуюче, силу, поняття  якої важко відтворити в уяві сьогоднішніх читачів.

    Уявіть собі низку облич, які, змінюючи одне одне, зображають собою всі геометричні фігури — від трикутника до трапеції, від конуса до много-гранника; вирази всіх людських почуттів, від гніву до хтивості; усі віки — від зморщок новонародженої дитини до зморщок близької до смерті  старої  жінки,  усі  релігійні  фантастичні  образи — від  Фавна  до  Вель-

    зевула; усі профілі тварин — від пащі до дзьоба, від рила до морди. Уявіть собі, що всі потвори з Нового мосту, ці скам'янілі під рукою Жермена Пілона[42] кошмари, починають оживати, дихати й по черзі приходять глянути нам в обличчя своїми палаючими очима; що всі машкари венеціанського карнавалу миготять перед вами; словом, уявіть безперервний калейдоскоп   людських   облич.

    Оргія ставала дедалі більше фламандською. Навіть Тенірс[43] не зміг би досконало відтворити її; уявіть у вигляді вакханалії битву, зображену Сальватором Роза. Вже не було ні школярів, ні послів, ні городян, ні чоловіків, ні жінок; зникли Клопен Труйльфу, Жіль Лекорню, Сімона Чотири-Фунти, Робен Пуспен. Усе змішалося в загальному безумстві. Великий зал являв собою величезне горно зухвальства й безсоромності, в якому кожен рот видавав крик, кожне обличчя корчило гримасу, кожне тіло потворно звивалось. Усе вило й ревіло. Химерні обличчя, що, скрегочучи зубами, викривлялися в отворі розети, були немов солом'яні віхті, кинуті в полум'я, А над усією цією юрбою, наче над казаном, здіймався якийсь їдкий, гострий, пронизливий, свистячий звук, подібний до дзижчання   ґедзя.

    —  Ой-ой! Хай йому чорт!                                                                     

    —  Дивись, яка пика!

    —  Ет, нічого не варта.

    —  Давайте іншу!

    —  Гійометто   Можерпюї,   поглянь   лише   на   цю   бичачу   морду.   Якби до неї та ще роги, був би точнісінько твій чоловік.

    —  Іншу!

    —  Клянусь папським черевом! А це що за пика?

    —  Гей,   ти!   Це   шахрайство!   Дозволено   показувати   тільки   обличчя.

    —  Ну й клята П'єретта Кальбот! На все здатна!

    —  Слава! Слава!

    —  Я задихаюся!

    —  А он у того вуха ніяк не пролазять! І так далі, і так далі...

    Треба, однак, віддати належне нашому другові Жеанові. Він один серед цього шабашу не залишив свого місця і, як юнга за щоглу, тримався за верхівку колони. Він біснувався, шаленів. Його рот був широко роззявлений, і з нього виривався такий вереск, якого вже не було чути — але не тому, що його перекривав надзвичайної сили загальний гамір, а тому, що вереск Жеана вже перейшов за той поріг різких звуків, які здатен сприймати людський слух — тобто перевищив дванадцять тисяч коливань у секунду за Совером або вісім тисяч — за Біо[44] .

    Щодо Гренгуара, то він спершу розгубився, але потім швидко опанував себе. Він уже звик до зрадливості долі.

    —  Продовжуйте! — втретє  крикнув   він   своїм   машинам-комедіантам. Гренгуар, широко ступаючи,  походжав перед мармуровою плитою, і раптом йому спало на думку й собі показатися через віконечко каплиці, хоча б   тільки   заради   того,   щоб   потішитися,   скрививши   гримасу  до   цієїневдячної юрби. «Але ні,— міркував він далі,— це було б недостойно мене; ніякої помсти! Борімося до кінця! — казав він сам до себе.— Влада поезії над народом велика; я спрямую його на добру путь. Побачимо, що переможе — гримаси чи художнє слово».

    Та ба! Він залишився єдиним глядачем своєї містерії. Тепер стало ще гірше, ніж було досі. Гренгуар бачив тільки спини. А втім, я помиляюсь. Той терпеливий товстун, з яким він в один з критичних моментів уже радився, і далі сидів обличчям до естради. Що ж до Жіскетти та Лієнарди, то вони вже давно втекли.

    Гренгуар був до глибини душі зворушений вірністю свого єдиного глядача. Він підійшов до нього і заговорив, обережно смикаючи його за руку (бо товстун, спершись на балюстраду, куняв):

---