Слава ЗСУ!

    —  Тільки подумати, скільки заліза потрібно для того, щоб приборкати легковажний розум! — сказав король.

    —  «А вартість усього — триста сімнадцять ліврів п'ять сольдів та сім деньє».

    —  Клянуся Великоднем!—вигукнув король.

    При цьому улюбленому вигукові Людовіка XI всередині клітки щось заворушилося, забряжчали, вдарившись об підлогу, ланцюги й почувся слабкий голос, який виходив, здавалося, з могили:

    —  Сір! Сір! Згляньтеся! —Людини, яка промовляла ці слова, не було видно.

    —  Триста   сімнадцять   ліврів,   п'ять   сольдів   та   сім   деньє! — повторив Людовік XI.

    Від жалібного голосу, що пролунав з клітки, у всіх   захололо серце, навіть у самого метра Олів'є, лише король, здавалося, не чув його. За його наказом метр Олів'є знову почав читати, і їх величність холоднокровно продовжував оглядати клітку.

    —  «Крім  цього,  заплачено муляру,  який  просвердлив  діри,  щоб  вставити віконні грати, і тому, хто перестелив підлогу в приміщенні, де знаходиться клітка, бо інакше підлога не витримала б ваги клітки,— двадцять сім ліврів чотирнадцять паризьких сольдів...»

    Знову почувся благаючий голос:

    —  Змилуйтеся,   сір!   Клянуся,   це   не   я   зрадив   вас,   а   пан   кардинал Анжерський!

    —  Дорогенько   обійшовся   муляр!—зауважив    король.— Читай    далі, Олів'є.

    Олів'є читав:

    —  «Столярові на лиштви на вікнах,  за нари,  стільчак та інше — двадцять ліврів два паризьких сольди...»

    —  О горе!  Сір! — благав голос.— Невже ви не вислухаєте  мене?   Запевняю   вас,   це   не   я   писав   монсеньйорові   Гієнському,   а   пан   кардинал Балю!

    —  Дорогенько    обійшовся    нам    і    тесляр,— зауважив    король.— Ну, все?..

    —  Ще ні, сір.  «...Скляреві за шибки у вікнах вищезгаданої кімнати — сорок шість сольдів вісім паризьких деньє».

    —  Змилуйтеся, сір! Невже не досить того,  що все моє майно віддали суддям, мій посуд — панові Торсі, мою бібліотеку метрові П'єру Доріолю, мої   килими — намісникові   в   Руссільйоні.   Я   не   винен.   Ось   уже   чотирнадцять  років,  як  я  тремчу  від  холоду  в  залізній  клітці.   Змилуйтеся,  сір, небо винагородить вас за це!

    —  Метре Олів'є,— спитав король,— яка ж загальна сума?

    —  Триста сімдесят ліврів вісім сольдів і три паризьких деньє.

    —  Мати    божа! — вигукнув    король.— Ця   клітка  для   нас — справжнє розорення.

    Він вирвав зошит з рук метра Олів'є і заходився сам перелічувати по пальцях, дивлячись то в зошит, то на клітку. Тим часом звідти долітало ридання в'язня. У темряві це справляло жахливе враження, і всі присутні, бліднучи, переглядалися.

    —  Чотирнадцять років, сір, ось уже чотирнадцять років з квітня тисяча чотириста шістдесят дев'ятого року!   Іменем пресвятої богородиці, сір,  вислухайте мене! Ви весь цей час втішалися сонячним теплом. Невже   я, бідолашний,   ніколи   більше  не  побачу  денного   світла!   Пощадіть,   сір!   Будьте милосердним!  Милосердя — це висока чеснота монарха, що перемагає гнів. Невже  ваша  величність  гадає,  що  для  короля у  його  смертний  час  буде великою втіхою усвідомлення того,  що жодної образи він не залишив без покарання? До того ж, сір, не я зрадив вашу величність — зрадив кардинал Анжерський,   але   до   моєї   ноги   приковано   ланцюг   з   важкою   залізною кулею на кінці, вона значно важча, ніж я того заслужив. О сір, згляньтеся на мене!

    —  Олів'є,— промовив  король,  похитуючи  головою,— я  бачу,   що мені порахували вапно по двадцять сольдів за бочку,  а воно ж коштує  всього дванадцять сольдів. Виправте цей рахунок.

    Він повернувся спиною до клітки й попрямував до виходу. З того, як віддалялося світло факелів та затихав шум кроків, нещасний в'язень зрозумів, що король іде геть.

    —  Сір! Сір! — закричав він у розпачі.

    Двері зачинились. В'язень більше нічого не бачив і не чув, крім хриплого голосу тюремника, який над самим його вухом наспівував:

    Кардинал Балю

Паству всю свою

Втратив, як на зло.

І Верденський друг його

Теж позбувся усього:

К бісу все пішло!

    Король мовчки піднімався до своєї кімнати, а його почет ішов за ним, пойнятий жахом після почутих зойків в'язня. Раптом його величність обернувся до коменданта Бастілії.

    —  А, до речі! Здається, у тій клітці хтось був?

    —  Так, сір! — відповів комендант, вражений цим питанням.

    —  А хто саме?

    —  Пан єпископ Верденський.