Слава ЗСУ!

    Королю це було відомо краще, ніж будь-кому іншому, а запитання було одним з його дивацтв.

    —  А!—промовив він з найпростодушнішим   виглядом,   немов   щойно згадав про це.— Гійом де Аранкур, друг пана кардинала Балю. Добряча душа був єпископ!

    За кілька хвилин двері королівської комірки знову розчинились, а потім знову зачинилися за п'ятьма особами, яких читач бачив на початку цього розділу і які, зайнявши ті ж місця, набравши тих самих поз, як і раніше розмовляли півголосом.

    У відсутність короля на його стіл поклали кілька листів, які він сам розпечатав. Потім він швидко один по одному прочитав їх і дав знак метрові Олів'є, який, очевидно, виконував при ньому обов'язки першого міністра, щоб той узяв перо. Не повідомляючи його про зміст листів, король почав півголосом диктувати відповіді, які той записував у досить незручній позі, ставши навколішки біля стола. Пан Рім спостерігав їх. Але король говорив так тихо, що до фламандців долітали тільки уривки малозрозумілих фраз, як наприклад: «Підтримувати плодородні місцевості торгівлею, а неродючі — мануфактурною промисловістю... Показати панам англійським вельможам наші чотири бомбарди: «Лондон», «Брабант», «Бург-ан-Брес» та «Сент-Омер»... Артилерія є причиною того, що війна провадиться нині більш розсудливо... Нашому другові пану де Брессюїру... Армію не можна утримувати, не стягаючи данини» і т. ін.

    Проте одного разу він підвищив голос:

    —  Клянуся  Великоднем!   Його  величність  король Сіцілійський  запечатує свої грамоти жовтим воском, наче король Франції. Ми, мабуть, погано робимо, дозволяючи це.  Мій шановний кузен герцог  Бургундський  нікому не давав герба з темно-червоним полем. Велич королівської влади грунтується   на недоторканності її привілеїв. Запиши це, куме Олів'є.

    Іншого разу він вигукнув:

    —  О-о!  Яке довге послання!  Чого хоче від нас  наш брат імператор? І  він пробіг очима послання,  перериваючи  своє  читання вигуками:

    —  Це так! Німецькі королівства такі численні й такі сильні, що ледве можна повірити цьому! Але ми не забуваємо старого прислів'я: немає графства  кращого  за  Фландрію;   немає   герцогства   кращого  за   Мілан;   немає королівства кращого за Францію!.. Чи не так, панове фламандці?

    На цей раз Коппеноль вклонився одночасно з Гійомом Рімом. Патріотичне почуття панчішника було приємно вражене.

    Останній лист примусив Людовіка XI насупитись.

    —  А це що таке? Чолобитна та скарги на наші пікардійські гарнізони? Олів'є, надішли з посланцем повідомлення панові маршалу де Руо про те, що  дисципліна  ослабла,   що  вістові-кіннотники,    дворяни-ратники,    вільні стрільці, швейцарці чинять безліч кривд простолюдові... Що воїни, не задовольняючись тим добром, яке знаходять у хаті хліборобів, примушують їх за допомогою київ або списів їхати до міста по вино, рибу, прянощі та інші  зайві ласощі...  Що  його  величності королю  відомо  про  це...  Що  ми бажаємо захистити наш народ від кривд, грабунків та здирств... Що така каша воля. Клянуся царицею небесною, що, крім того, нам не бажано, Щоб які-небудь музиканти, цирульники чи військова челядь наряджалися, мов князі, в оксамит, шовк і золоті персні... Що подібна пиха немила господу богові... Що ми самі, хоча й дворяни, задовольняємось камзолом із сукна по шістнадцять сольдів за паризький лікоть... Що, отже, і панове обозні служителі теж можуть задовольнятися цим. Передайте і накажіть... панові Руо, нашому другові... Добре!

    Він продиктував це послання гучним, твердим і уривчастим голосом. У ту хвилину, коли він закінчував його, двері розчинилися і пропустили вкрай перелякану людину, яка вбігла до кімнати, вигукуючи:

    —  Сір! Сір! Паризька чернь збунтувалася!

    Суворе обличчя Людовіка XI скривилося, але цей прояв хвилювання промайнув на його обличчі, як блискавка. Він стримав себе і сказав із спокійною суворістю:

    —  Куме Жак, ви вже надто несподівано вдираєтеся сюди!

    —  Сір! Сір! Заколот! — задихаючись, повторив кум Жак.

    Король, підвівшись із свого крісла, грубо схопив прибулого за плече, стримуючи гнів і скоса поглядаючи на фламандців, прошепотів йому на вухо так, щоб ніхто більше не чув:

    —  Замовкни або говори тихше!

    Новоприбулий зрозумів і почав пошепки плутано розповідати. Король слухав спокійно. Гійом Рім звернув увагу Коппеноля на обличчя й одяг новоприбулого —  на його хутряну шапку — caputia forrata, коротку

    опанчу — epitogia   curta   i   довгий   нижній   одяг   з   чорного   оксамиту,   який свідчив про те, що це голова рахункової палати.