Слава ЗСУ!

    Після того, як кум Жак дав королю потрібні пояснення, Людовік XI, зареготавши, вигукнув:

    —  Та невже? Кажи голосніше, куме Котьє! Що ти там шепочеш? Мати божа знає, що ми не маємо ніяких таємниць від наших друзів-фламандців.

    —  Але, сір...

    —  Кажи голосно!

    Кум Котьє мовчав, занімівши від здивування.

    —  Отже,— знову заговорив король,— розповідайте, добродію,—   у нашому доброму місті Парижі виникло заворушення черні?

    —  Так, сір.

    —  Спрямоване проти пана головного судді Палацу правосуддя?

    —  Мабуть,   так,— бурмотів   кум,   усе   ще   приголомшений   раптовим   і незрозумілим поворотом у ході думок короля.

    Людовік XI спитав:

    —  А де ж нічний дозор зустрів натовп?

    —  На шляху від Злодійського кварталу до мосту  Міняйл.  Та й  я їх там зустрів, коли, за наказом вашої величності, йшов сюди. Я навіть чув, як деякі з натовпу горлали: «Геть головного палацового суддю!»

    —  А що вони мають проти судді?

    — Та те, що він їхній ленний володар.

    —  Справді?

    —  Так, сір. Це волоцюги з Двору чудес. Вони вже давно скаржаться на суддю, васалами якого вважаються. Вони не бажають визнавати його ні як суддю, ні як збирача шляхового мита.

    —  Он   як! — вигукнув   король,   марно   намагаючись   приховати   задоволену посмішку.

    —  У всіх своїх чолобитних, якими вони засипають вищу судову палату,— вів  далі  кум  Жак,— вони  твердять,   що  у   них  лише  два   володарі: ваша величність і їхній бог, який, на мою думку, сам диявол.

    —  Го-го! — сказав король.

    Він потирав руки й сміявся тим внутрішнім сміхом, від якого сяє все обличчя. Він не міг приховати своєї радості, хоча часом намагався надати своєму обличчю відповідного до обставин виразу. Ніхто нічого не розумів, навіть метр Олів'є. Король якусь мить мовчав із задумливим, але вдоволеним виглядом.

    —  А багато їх? — спитав він раптом.

    — Так, сір, чимало,— відповів кум Жак. — Скільки?

    —  Щонайменше тисяч шість.

    Король не міг стриматися й вигукнув: «Чудово!»

    —  А вони озброєні? — спитав він.

    —  Косами,   пищалями,   списами,   сапами.   Сила-силенна   найнебезпечні-шої зброї.

    Але король, очевидно, анітрохи не був занепокоєний цим переліком.

    Кум Жак знайшов за потрібне додати:

    —  Якщо ваша величність не накаже негайно надіслати допомогу судді, він загине.

    —  Ми   надішлемо,— відповів   король   з   удаваною   серйозністю.— Звичайно, надішлемо.  Пан палацовий суддя наш друг.  Шість тисяч!   От  так одчайдушні голови! їхнє зухвальство нечуване, і ми на них дуже гніваємося. Але  цієї  ночі   у  нас  напохваті   мало  людей...   Ми   встигнемо   надіслати   й завтра вранці.

    —  Негайно,   сір!—закричав   кум   Жак.— Бо   інакше   приміщення   суду буде  двадцять   разів  розгромлене,   права  сюзерена   зневажені,   а  суддя — повішений. Заради бога, сір, пошліть, не чекаючи завтрашнього ранку.

    Король пильно подивився йому в очі.

    —  Я сказав, завтра вранці.

    Це був погляд, що не припускав заперечення. Помовчавши, Людовік XI знову підвищив голос:

    —  Куме  Жак,   ви,   здається,   повинні   знати   про   це.   Які   були...— він поправився,— ...які  тепер  феодальні  права  судді Палацу  правосуддя?

    —  Сір,  палацовому судді належить Прокатна вулиця  аж до Зеленого ринку, площа Сен-Мішель та будівлі,  які простолюд називає  «муровані», розташовані поблизу церкви богоматері на Полях (при цьому Людовік XI трохи  підняв  свій  капелюх),  яких  разом  нараховується  тринадцять,  крім того, Двір чудес, потім лікарня для прокажених, що зветься Передмістям, і вся дорога від цієї лікарні до брами Сен-Жак. В усіх цих частинах міста він   користується   правом   збирати   шляхове   мито   і   є   єдиним вершителем правосуддя і повним володарем.

    —  Он воно  що!—промовив король,  почухуючи правою  рукою  за  лівим вухом.— Це чималий шмат мого міста! Ага!  Значить, пан суддя був над усім цим володарем?

    На цей раз він не поправився і провадив далі у роздумі, ніби говорячи сам до себе:

    —  Чудово, пане суддя! Непоганий шматочок нашого Парижа був у ваших зубах.

    Раптом він вибухнув:

    —  Клянуся Великоднем! Що це за пани такі, які привласнили собі право збирачів мита, суддів, ленних володарів і стали цілковитими господарями у нас? На кожному лані у них своя застава, на кожному перехресті — свій суд і свої кати. Таким чином, подібно до грека, у якого було стільки ж богів, скільки джерел в його країні, або до перса, у якого стільки ж богів, скільки  він  бачить  зірок  на   небі,   француз  нараховує   стільки  ж  королів, скільки   бачить   шибениць!   Хай   йому   чорт!   Це   шкідливо,   і   мені   такий безлад не до вподоби! Я б хотів знати, чи є на те воля Всевишнього, щоб у Парижі був інший збирач податків, крім мене, інше судилище, крім нашої судової  палати,  та  інший   володар  у   нашій  державі,  крім   мене.   Клянуся душею,   що   час   уже   настати   тому   дню,   коли   у   Франції   буде   один король, один сюзерен, один суддя і один кат, так як    у    раю    є    тільки один бог.