Слава ЗСУ!

    Він ще раз трохи підняв свого капелюха і, все так само заглиблений у свої думки, тоном мисливця, що нацьковує й спускає зграю псів, вів далі:

    —  Добре, народе мій!  Чудово!   Знищуй цих лжеволодарів!   Роби своє діло!  Ату, ату їх!  Грабуй їх,  вішай їх!  Громи їх!  А-а!  Ви захотіли бути королями, монсеньйори? Бери їх, народе, бери!

    Тут він раптом замовк, закусив губу, немов бажаючи стримати наполовину висловлену думку, по черзі оглянув своїм проникливим поглядом кожну з п'яти оточуючих його осіб і раптом, зірвавши обома руками капелюх з голови і пильно дивлячись на нього, промовив:

    —  О, я спалив  би тебе,  якби тобі було відомо,  що таїться в  моїй голові!

    І знову, обвівши присутніх пильним і недовірливим поглядом лиса, що потай скрадається до своєї нори, він сказав:

    —  А  втім,  хоч   би   що  там   було,   ми   подаємо  допомогу  панові  судді. На нещастя, у нас зараз напохваті дуже мало військ, щоб упоратися з таким натовпом. Доведеться зачекати до ранку. У Сіте відновлять порядок і, не зволікаючи, повісять на шибениці усіх тих, кого буде зловлено.

    —  До речі, сір,— сказав кум Котьє,— я про це забув у першу хвилину тривоги.  Нічний дозор захопив двох людей,  що відстали  від зграї.  Якщо ваша  величність  побажає  їх  бачити,  то  вони  тут.

    —  Чи побажаю я їх бачити!—вигукнув король.— Як же, клянуся ве-ликоднем, ти міг забути про таку річ!  Поквапся, Олів'є, біжи по них!

    Метр Олів'є вийшов і за хвилину повернувся у супроводі двох полонених, оточених стрільцями королівської варти. Один з них мав одутлу дурну пику, п'яну й здивовану. Він був одягнений у лахміття і йшов, кульгаючи та тягнучи одну ногу. У другого було мертвотно бліде, усміхнене обличчя, уже знайоме читачеві.

    Король хвилину розглядав їх, не кажучи ні слова, а потім раптом звернувся до першого:

    —  Як тебе звуть?

    —  Ж'єфруа Брехун.

    —  Твоє ремесло?

    —  Волоцюга.

    —  Чого ти вплутавсь у цей проклятий заколот? .

    Волоцюга дивився на короля з дурнуватим виглядом, розмахуючи руками. Це була одна з тих недоладно скроєних голів, де розумові було так само привільно, як полум'ю під гасильником.

    —  Не знаю,—   відповів він.— Усі йшли, пішов і я.

    —  Ви мали на меті зухвало напасти на вашого сюзерена — пана палацового суддю й пограбувати його будинок?

    —  Я знаю тільки, що люди йшли щось у когось брати, от і все. Один   з   воїнів   варти   показав   королю   кривого   ножа,   що   його   було

    відібрано у волоцюги.

    —  Ти пізнаєш цю зброю? — спитав король.

    —  Так, це мій ніж. Я виноградар.

    —  А!   А  цей  чолов'яга — твій  спільник? — Людовік   XI    показав    на другого полоненого.

    —  Ні, я його зовсім не знаю.

    —  Годі,— сказав король і  подав  знак  мовчазній  фігурі,  яка  нерухомо стояла біля дверей і на яку ми вже звертали увагу нашого читача.

    —  Куме Трістан, бери цю людину, вона твоя.

    Трістан-Самітник[151] вклонився. Він пошепки віддав наказ двом стрільцям,   і   ті   повели   нещасного   волоцюгу.

    Тим часом король наблизився до другого полоненого, з якого градом лився піт.

    —  Твоє ім'я?

    —  П'єр Гренгуар, сір.

    —  Твоє ремесло?

    —  Філософ, сір.

    —  Як ти смієш, негіднику, йти проти нашого друга — пана палацового судді   й   що   ти   можеш   сказати   про   цей   заколот?

    —  Сір, я не брав участі в ньому.

    —  Тобто як це, розпуснику? Хіба тебе не захопила нічна сторожа серед цієї злочинної зграї?

    —  Ні, сір, тут сталося непорозуміння.  Це моя зла доля. Я пишу трагедії. Сір, я благаю вашу величність вислухати мене. Я поет. Властива людям моєї професії мрійливість жене нас по ночах на вулицю. Я був охоплений   нею   сьогодні   ввечері.   Це   цілковита   випадковість.   Мене   помилково затримали. Я не винен у цьому вибухові народних пристрастей. Ваша величність  зволили  чути,  що  волоцюга навіть  не  пізнав  мене.  Я  заклинаю вашу величність...

    —  Замовкни! — промовив король між двома ковтками своєї настойки.— Від твого базікання голова тріщить.

    Трістан-Самітник наблизився до короля і, показуючи на Гренгуара, спитав:

    —  Сір, а цього теж можна повісити? Це були перші слова, вимовлені ним.

    —  Ха!—недбало  відповів   король.— Не  бачу  ніяких  перешкод.

    —  Зате я бачу! — вигукнув Гренгуар.

    Філософ у цю хвилину був зеленіший за оливку. З холодного і байдужого обличчя короля він зрозумів, що врятувати його може лише якась високопатетична дія. Він кинувся до ніг Людовіка XI, вигукуючи з одчайдушною жестикуляцією:

---