Слава ЗСУ!

    —  Сір!  Ваша величність,  зробіть  ласку,  вислухайте  мене!  Сір,  не сер-дьтеся  на такого  нікчему,  як  я!   Громи  небесні не вражають салату.  Сір, ви величний, наймогутніший монарх, змилуйтесь над нещасним, але чесним чоловіком, який так само мало здатний підбурювати до заколотів, як крижина — давати   іскру.   Наймилостивіший   володарю,   милосердя — чеснота лева і монарха. О так! Суворість лише залякує розум. Несамовитими поривами північного вітру не зірвати плаща з подорожнього, тим часом як сонце, виливаючи на нього своє проміння, мало-помалу так пригріває його, що примушує залишитися в самій сорочці. А сонце, сір, це — ви! Запевняю вас, мій високий повелителю й пане, що я не приятель волоцюг, не злодій, не розпусник. Бунт і розбій не личать слугам Аполлона. Не така я людина, щоб кинутися в ці грозові хмари, які вибухають заколотом. Я вірний підданий вашої величності. Подібно до того, як чоловік дорожить честю своєї дружини, як син дорожить любов'ю батька, так і добрий підданий повинен дорожити славою свого короля. Він повинен горіти бажанням служити своєму монархові, горіти бажанням збільшувати свою відданість. Усі інші пристрасті, які захопили б його, були б помилковими. Такі, сір, мої політичні переконання. Тому не вважайте мене за бунтаря і грабіжника з вигляду мого потертого на ліктях одягу. Якщо ви помилуєте мене, сір, то я протру його на колінах, вдень і вночі благаючи за вас творця. Так, на жаль, я не дуже багатий. Я навіть, можна сказати, бідний. Але це не зробило мене порочним. Бідність — не моя провина. Усім відомо, що літературною працею не нагромадиш великих багатств, і в тих, хто найбільш майстерний у створенні чудових книг, не завжди взимку палахкотить яскравий вогонь у грубі. Самі тільки стряпчі збирають зерно, а іншим науковим професіям залишається тільки солома. Існує сорок чудових приказок про діряві плащі філософів. О сір, милосердя—єдиний світоч, спроможний освітити глибину великої душі! Милосердя освітлює шлях усім іншим чеснотам. Без нього ми йшли б навпомацки, мов сліпці, шукаючи бога. Милосердя тотожне великодушності, воно породжує у підданих ту любов, яка становить найнадійнішу охорону короля. Що вам від того, вам, вашій величності, блиск якого всіх сліпить, якщо на землі буде більше на одного чоловіка — бідного, безневинного філософа, що блукає в пітьмі бідувань з порожнім гаманцем, з порожнім шлунком? До того ж, сір, я вчений, а ті великі володарі, які брали під свою опіку вчених, вплітали додаткову перлину в свій вінець... Геркулес не гребував титулом покровителя муз. Матвій Корвін прихильно ставився до Жана Монрояля, окраси математиків. Що ж це буде за сприяння наукам, коли вчених вішатимуть? Яка ганьба була б для Александра, коли б він наказав повісити Арістотеля! Це була б не мушка, що прикрашає обличчя його слави, а злоякісна потворна виразка. Сір, я написав дуже вдалу епіталаму на честь Маргарити Фландр-ської та найяснішого дофіна. На це палій заколоту не здатен. Ваша величність може пересвідчитися, що я не якийсь там жалюгідний писака, що я відмінно вчився і маю велику природну красномовність. Клянуся вам, що мене   дуже   страхає   думка   бути   повішеним.

    Промовляючи це, нещасний Гренгуар цілував пантофлі короля.

    Тим часом Гійом Рім пошепки говорив до Коппеноля:

    —  Він  добре  робить,  що валяється біля  ніг.  Королі  подібні  до  Юпітера Крітського — у них вуха тільки на ногах.

    А панчішник, зовсім не думаючи про Юпітера Крітського і не зводячи очей з Гренгуара, з грубуватою посмішкою сказав:

    —  Ох, як мені це до вподоби! Мені здається, що я знову чую канцлера Гугоне,   який   благає   мене   про   пощаду.

    Коли Гренгуар, зовсім задихавшись, нарешті замовк, він, тремтячи, звів

    погляд на короля, який нігтем відчищав пляму на колінах своїх панталон. Потім його величність почав пити з келиха свою настойку. Він не видав ні звуку, і ця мовчанка терзала Гренгуара. Нарешті король глянув на нього.

    —  Що за  нестерпний  базікало! — сказав  він.   І,  обернувшись  до Трі-стана-Самітника, промовив:

    —  Гей, відпусти-но його!

    Гренгуар, не тямлячись від радості, так і присів.

    —  Відпустити? — пробурчав Трістан.— А чи не потримати б нам його трохи у клітці?

    —  Куме,— заперечив Людовік XI,— невже ти гадаєш, що ми будуємо ці клітки вартістю в триста шістдесят сім ліврів вісім сольдів і три деньє для  таких-от  птахів?   Негайно  відпусти  цього  розпусника   (Людовік  XI дуже любив це слово,  яке разом з приказкою «клянуся Великоднем»  вичерпувало весь запас його дотепів) і вижени його за двері стусаном.