Слава ЗСУ!

    —  Уф! — вигукнув  Гренгуар.— Оце   великий  король!

    І, побоюючись, щоб король не передумав, він кинувся до дверей, які Трістан похмуро відчинив перед ним. Слідом за ним вийшла й варта, підштовхуючи його ззаду кулаками, що Гренгуар зніс терпляче, як і належить справжньому філософові-стоїку.

    Благодушний настрій, що оволодів королем з тієї хвилини, як його повідомили про заколот проти палацового судді, позначався на всьому. Виявлене ним надзвичайне милосердя було тому неабияким доказом. Трі-стан-Самітник похмуро поглядав із свого кутка, наче той пес, якому показали кістку, а дати — не дали.

    Король тим часом весело вибивав пальцями на бильці крісла пон-тодемерський марш. Людовік XI був монарх скритний, але вмів краще приховувати свої турботи, ніж радощі. Часом ці зовнішні прояви задоволення при добрій звістці заходили дуже далеко: так, наприклад, дізнавшись про смерть Карла Сміливого, він проголосив обітницю пожертвувати срібні решітки у храм святого Мартіна Турського; а при вступі на престол забув дати розпорядження про похорон батька.

    —  Так,  сір,— схаменувся  раптом Жак  Котьє,— а  що ж  ваш  гострий напад хвороби, заради якого ви мене сюди викликали?

    —  Ой! — простогнав   король.— Я   й   справді   дуже   страждаю,   куме. У  мене   страх   як   шумить   у   вухах,   а   груди   немов   роздирають   вогняні пазури.

    Котьє взяв руку короля і з ученим виглядом почав промацувати пульс.

    —  Погляньте,   Коппеноль,— сказав   притишеним   голосом   Рім.— Ось уже він сидить між Котьє і Трістаном. Це увесь його двір. Лікар — для нього, кат — для інших.

    Тримаючи руку на пульсі короля, Котьє робив дедалі тривожнішу міну. Людовік XI дивився на нього з деяким занепокоєнням. Котьє хмурнішав з кожною хвилиною. У бідного лікаря не було іншого джерела прибутків, крім поганого здоров'я короля. Він витягав з цього усе, що міг.

    —  О-о! — пробурмотів він нарешті.— Це дуже серйозно.

    —  Справді?—спитав схвильований король.

    —  Пульс прискорений, переривчастий, слабкий, неправильний,—-відказав   лікар.

    —  Клянуся Великоднем!

    —  При  такому   пульсі   за   два-три   дні   може   не   стати   людини.

    —  Пресвята діво! — вигукнув король.— Які ж ліки, куме?

    —  Я про це подумаю, сір.

    Він  примусив  Людовіка  XI   показати   язик,   похитав   головою,   зробив гримасу й серед усіх цих кривлянь несподівано сказав:

    —  До речі, сір, я повинен повідомити вас, що звільнилося місце збирача королівських податків з єпархій та монастирів, а у мене є небіж.

    —  Даю це місце твоєму небожеві, куме Жак,— відповів король,— тільки позбав мене цього вогню в грудях.

    —  Якщо   ви,   ваша   величність,   такі   милостиві,— знову   заговорив   лікар,— то ви не відмовите мені в невеличкій допомозі, щоб я міг закінчити побудову мого будинку на вулиці Сент-Андре-дез-Арк.

    —  Гм,— сказав король.

    —  У мене гроші кінчаються,— не вгавав лікар,— а було б дуже шкода залишити  такий  будинок  без  даху.  Справа  не  в  самому  будинкові,— це скромний, звичайний дім городянина,— але в малюванні Жана Фурбо, що прикрашає стіни. Там є Діана, яка летить у повітрі, така чудова, така ніжна,   така  гожа,  така  простодушно  жвава,   з  такою   прекрасною   зачіскою, увінчана  півмісяцем,   з  такою   білосніжною   шкірою,   що   введе   в   спокусу кожного, хто надто пильно на неї подивиться. Там є ще й Церера. Це ж надзвичайна богиня. Вона сидить на снопах у гарному   вінку   з   колосків, перевитих  жовтцем  та  іншими   польовими   квітами.   Немає   в   світі   нічого принаднішого  від її  очей,  її  округлих  ніжок,  більш  благородної  постави, ніж у неї, нічого   більш  вишуканого  за  складки її одягу. Це одна  з  найдосконаліших   і непорочних   красунь,   що   їх   будь-коли   породив   пензель художника.

    —  Кате!—пробубонів Людовік XI.— Кажи, до чого ти ведеш?

    — Мені потрібен дах над усім цим малюванням, сір. Хоч це дурниці, але в мене більше немає грошей.

    —  Скільки треба на твій дах?

    —  Я так гадаю,  мідний дах з прикрасами та позолотою — не більше двох тисяч ліврів.

    —  Ох,   убивце! — вигукнув   король.— За   кожен   видертий   зуб   йому доводиться платити діамантами.

    —  Буде в мене дах? — наполягав Котьє.

    —  Так! Хай тобі чорт! Тільки вилікуй мене. Жак Котьє низько вклонився і сказав:

    —  Сір, вас врятують розсмоктуючі ліки.  Ми покладемо вам на поперек великий пластир з вощаної мазі, вірменського болюса, яєчного білка, оливкового масла та оцту.  Ви  будете продовжувати  пити  вашу настойку, і ми відповідаємо за здоров'я вашої величності.