Слава ЗСУ!

    Світло свічки притягає до себе не одну мошку. Метр Олів'є, побачивши таку щедрість короля і вважаючи хвилину слушною, теж наблизився до нього:

    —  Сір...

    —  Ну, що там ще? — спитав Людовік XI.

    —  Сір, вашій величності відомо, що метр Сімон Раден помер.

    —  Ну й що?

    — Він  був  королівським  радником  у  судових  справах  скарбниці.

    —  Що ж далі?

    —  О сір, тепер його місце звільнилося.

    І при цих словах на пихатому обличчі метра Олів'є зухвалий вираз змінився улесливим. Тільки ці два вирази й властиві обличчю придворного. Король глянув йому прямо в очі й сухим тоном відповів:

    —  Розумію. Потім вів далі:

    — Метре Олів'є, маршал Бусіко[152] казав: «Тільки й чекати подарунка, що від короля, тільки й добрий улов, що в морі». Я бачу, що ви додержуєтесь думки пана Бусіко. Тепер послухайте, що я вам скажу. У мене добра пам'ять. У шістдесят восьмому році ми призначили вас своїм спаль-ником; у шістдесят дев'ятому — комендантом замку біля мосту Сен-Клу з платнею у сто турських ліврів (ви хотіли паризьких)... У листопаді сімдесят третього року наказом нашим, даним у Жержоль, ми призначили вас наглядачем венсенських лісів замість дворянина Жільбера Акля; у сімдесят п'ятому році — лісничим у Рувре-ле-Сен-Клу на місце Жака Ле-мер; у сімдесят восьмому році ми наймилостивішою королівською грамотою з двома печатками із зеленого воску дали вам і дружині вашій право стягати ренту в десять паризьких ліврів з торговців на ринку поблизу Сен-Жерменської школи. У сімдесят дев'ятому році ми призначили вас лісничим Сенарського лісу на місце цього бідолахи Жеана Деза. Потім комендантом замка Лош, далі — правителем Сен-Кантена, потім — комендантом Меланського мосту, і відтоді ви почали іменуватися графом Ме-ланським. З п'яти сольдів, які сплачує кожен цирульник, що голить бороди в святковий день, на вашу пайку припадає три сольди, а на нашу — те, що залишається після вас. Ми милостиво виявили згоду, щоб ви змінили ваше колишнє ім'я — ле Мове[153],— яке надто відповідало виразові вашого обличчя, на інше. У сімдесят четвертому році, на превелике невдоволення нашого дворянства, ми дарували вам різнокольоровий герб, який робить ваші груди подібними до грудей павича. Клянуся Великоднем, ви все ще не наситились? Невже ваш улов недостатній? Хіба ви не боїтеся, що ще один зайвий лосось у вашому човні — і він може перекинутись? Гординя занапастить вас, куме. За пихою завжди по п'ятах іде розорення і ганьба. Поміркуйте-но над цим і помовчіть.

    Ці суворо вимовлені слова примусили обличчя метра Олів'є знову набрати властивого йому зухвалого виразу.

    — Добре,— пробубонів він майже вголос,— одразу видно, що король нині хворий. Усе віддає лікареві.

    Людовік XI не тільки не розсердився на цю вихватку, але сказав досить лагідно:

    —  Стривай!  Я забув тобі нагадати,  що свого часу  я призначив тебе послом у Генті при особі герцогині  Марії.  Так,  панове,— сказав король, обернувшись до фламандців,— він був послом. Ну, куме,— промовив він, звертаючись до метра Олів'є,— годі сердитись, ми ж бо давні друзі. Уже дуже пізно. Ми закінчили наші заняття. Поголіть нас.

    Читач, безперечно, вже давно пізнав у метрові Олів'є того жахливого Фігаро, якого провидіння — цей великий творець драм — так майстерно вплело у довгу й криваву комедію, розіграну Людовіком XI. Ми не маємо наміру займатися тут докладною характеристикою цієї своєрідної особи. Цей королівський цирульник мав три ймення. При дворі його шанобливо іменували Олів'є ле Ден[154], народ — Олів'є-Диявол. Справжнє ж його ім'я було Олів'є ле Мове.

    Отже, Олів'є ле Мове, насупившись на короля, скоса поглядав на Жака Котьє.

    —  Так, так. Усе для лікаря! — бурмотів він крізь зуби.

    —  Авжеж,   для   лікаря,— підтвердив   з   надзвичайною   добродушністю Людовік  XI.— Лікар користується у нас більшим  довір'ям,  ніж ти.   І  це зрозуміло. У його руках уся наша особа, а в твоїх — одне підборіддя. Ну, ти  не  сумуй,  мій  бідний цирульнику,  залишиться  й для  тебе.  Що  б ти сказав і що б ти став робити, коли б я був подібний до короля Хільпе-ріка, який мав звичку триматися за свою бороду? Ну ж бо, куме, берись до своїх обов'язків, поголи мене. Піди принеси все потрібне.

    Олів'є, побачивши, що король усе обернув на жарт і що навіть неможливо розсердити  його,  бурмочучи,  пішов  виконувати  наказ.

    Король підвівся, підійшов до вікна і, раптом розчинивши його, вигукнув у великому збудженні, плескаючи в долоні:

---