Слава ЗСУ!

    —  О правда! Заграва над Сіте! Це палає дім судді. Сумніву бути не може!  О мій добрий народе!  Нарешті ти мені допомагаєш розправлятися з феодалами.

    І, звертаючись до фламандців, він сказав:

    —  Панове,   підійдіть   подивитись.   Це   ж   бо   відблиск   пожежі.   Чи   не так?

    Обидва мешканці Гента підійшли до нього.

    —  Сильний вогонь,— промовив Гійом Рім.

    — О,— додав Коппеноль, і очі його раптом заблищали.— Це мені нагадує спалення будинку пана Емберкура. Очевидно, повстання розбурхалося не на жарт.

    —  Ви так гадаєте, метре Коппеноль? —При цьому погляд короля був майже  таким  веселим,   як  і  погляд  панчішника.— Його  вже  важко  буде придушити?

    —  Істинний  хрест,   сір,   вашій  величності  доведеться   кинути  туди   не один загін воїнів.

    —  О! Щодо мене... Це інша річ! Якби я тільки побажав... Панчішник сміливо заперечив:

    —  Якщо цей  заколот справді такий,  як я гадаю, то тут мало самих ваших побажань...

    —  Куме! — відповів Людовік XI.— Двох загонів моєї варти й одного залпу з кулевріни досить, щоб покінчити з цією зграєю мужланів.

    Але  панчішник,   незважаючи   на  знаки,  які  подавав  йому  Гійом  Рім, вирішив, очевидно, не поступатися перед королем.

    —  Сір,   швейцарці   були   теж   мужлани,   а   герцог   Бургундський   був знатний вельможа і чхати хотів на цей набрід. Під час битви під Грансоном[155], сір, він кричав:   «Каноніри,  вогонь по хлопах». І лаявся святим Георгієм. Але міський старшина Шарнахталь кинувся на розкішного герцога із своєю палицею та своїм народом, і від натиску мужланів  у грубому   шкіряному   одязі   блискуча   бургундська   армія   розлетілася   вщент, мов скло від удару каменюкою. Там було немало рицарів, перебитих мужиками; і пана Шато Гійона, найзнатнішого вельможу Бургундії, знайшли на лужку серед болота мертвим разом з його великим сірим конем.

    —  Друже   мій,— відповів   король,— ви   говорите   про   битву?   Тут   же всього-на-всього заколот.  І  мені досить лиш бровою повести, щоб покінчити з цим.

    Фламандець незворушно відповів:

    —  Можливо, сір. Але це свідчить лише про те, що час народу ще не настав.

    Гійом Рім визнав за потрібне втрутитися:

    —  Метре  Коппеноль,   ви   говорите   з   наймогутнішим  королем.

    —  Я це знаю,—  з повагою відповів панчішник.

    —  Нехай   він   говорить,   пане   Рім,   друже   мій,— промовив   король.— Я люблю таку прямоту. Мій батько Карл VII казав, що істина занедужала. Я ж гадав, що вона вже мертва і до того ж так і не знайшла собі сповідника перед смертю. Тепер метр Коппеноль доводить мені, що я помилявся.

    І, по-дружньому поклавши руку на плече Коппеноля, сказав:

    —  Отже, ви кажете, метре Жак...

    —  Я кажу, сір, що, може, ви й слушно зауважили, але ще не настала година для вашого народу.

    Людовік XI проникливо поглянув на нього.

    —  А коли ж, метре, вона настане?

    —  Коли почне бити, почуєте.

    —  А на якому ж годиннику?

    Коппеноль   із  своєю  незворушною  безцеремонністю   підвів  короля  до вікна.

    —  Слухайте, сір!  Ось башта, дозорна вишка, гармати, городяни, солдати.  Коли з височини вдарять на сполох, коли загримлять гармати, коли зі страшним гуркотом завалиться башта, коли солдати й городяни з

    ревом кинуться одні на одних у смертельній сутичці, ось тоді й  настане година.

    Обличчя Людовіка XI стало задумливим і похмурим. Одну мить він стояв мовчки, потім легенько, немов погладжуючи круп скакуна, поплескав рукою по товстому муру башти.

    —  Ну,   ні! — сказав   він.— Ти   ж   не   так   легко   впадеш,   моя   добра Бастіліє? — І, круто обернувшись до сміливого фламандця, він спитав: — Вам колись доводилося бачити заколот, метре Жак?

    —  Я сам піднімав його,— відповів панчішник.

    —  А що ж ви робили, щоб підняти повстання?

    —  Овва,   це   не   так   уже   й   важко,— відповів   Коппеноль.— На це є сотні способів. По-перше,  необхідно,  щоб  у місті існувало  незадоволення. Це буває нерідко. По-друге — це залежить від характеру мешканців. Гент-ці дуже схильні до повстань. Вони завжди люблять наслідника володаря, а  самого  його — ніколи.   Ну,  добре!   Припустимо,   одного  чудового  ранку до мене в крамницю приходять і  кажуть:   «Батечку Коппеноль,  відбувається те-то й те-то,  герцогиня Фландрії бажає  врятувати  своїх  міністрів, верховний суддя подвоїв податки». Або щось у цьому роді, що завгодно. Я тоді кидаю роботу, виходжу з крамниці й кричу: «Бий, трощи!» У місті завжди знайдеться якась бочка з вибитим дном. Я вилізаю на неї й голосно кажу все, що спаде на думку, все, що лежить на серці... А коли ти з народу, сір, у тебе завжди щось лежить на серці. Ну от, тут збирається народ. Вигукують, б'ють на сполох,  відібраною у солдат  зброєю озброюють простолюд, базарні торговці й собі приєднуються, і заколот готовий! І   так   буде   завжди,   поки   в   маєтках   будуть   пани,   у   містах — городяни, а в селах — селяни.

---