Слава ЗСУ!

    Першою турботою Гренгуара було взяти кізку собі на коліна. Він сів на кормі, а молода дівчина, в якої незнайомець викликав незбагненний страх,   сіла   поруч   поета,   притулившись   до   нього.

    Коли наш філософ відчув, що човен поплив, він заплескав у долоні й   поцілував   Джалі   в   тім'я   між   ріжками.

    —  Ох, — вигукнув він,— нарешті ми всі четверо врятовані! І   з   глибокодумним   виглядом   додав:

    —  Часом ми маємо завдячувати щасливим кінцем великого починання удачі,   а   часом — хитрощам.

    Човен повільно плив до правого берега. Молода дівчина з прихованим неспокоєм стежила за незнайомцем. Він дбайливо закрив світло потаємного ліхтаря і, немов примара, вимальовувався в темряві на носі човна. Його опущений на обличчя каптур здавався маскою, і при кожному змахові весел його руки, з яких звисали широкі чорні рукави, скидалися на великі крила кажана. За весь цей час він не вимовив ані слова, не видав жодного звуку. У човні було чути лише рівномірний плескіт весел і дзюрчання   тисячі   струменів   води   за   бортом   човна.

    — Клянуся душею! — раптом вигукнув Гренгуар.— Ми тут усі бадьорі й веселі, мов сичі! Мовчимо, як піфагорійці[156] або риби! Клянуся вели-коднем, друзі мої, мені дуже хочеться, щоб хто-небудь заговорив. Звук людського голосу — це музика для слуху. Слова ці належать не мені, а Дідіму Александрійському,— чудовий вислів!.. Без сумніву, Дідім Алек-сандрійський—неабиякий філософ... Промовте до мене хоч одне слово, чарівне дитя, благаю вас, хоч одне слівце!.. До речі, ви робили колись таку забавну гримаску, скажіть, чи не забули ви її?.. Чи відомо вам, моя люба, що всі місця притулків підпорядковані вищій судовій палаті, і ви наражалися на велику небезпеку у вашій келійці в Соборі богоматері. На жаль, колібрі в'є гніздечка в пащі крокодила... Метре, а от і місяць випливає... Тільки б нас не помітили... Ми робимо гідний похвали вчинок, рятуючи цю дамуазель, а проте, якщо нас піймають, то повісять іменем короля. На жаль!.. До всіх людських вчинків можна ставитись по-різному: за що таврують одного, за те другого вінчають лаврами. Хто ганьбить Катіліну, той благоговіє перед Цезарем[157]. Чи не так, учителю? Що ви скажете на таку філософію? Я ж бо знаю філософів за інстинктом, за своєю природою. Ну що? Ніхто мені не хоче відповідати? Ну й поганий настрій у вас обох! Доведеться базікати самому. У трагедіях це зветься монологом... Клянуся Великоднем!.. Треба вам сказати, я щойно бачив короля Людовіка XI і від нього перейняв цю клятву... Отже, клянуся Великоднем, вони все ще продовжують свій могутній рев там, у Сіте... Поганий злюка цей старий король! Він увесь закутаний у хутро. Він усе ще винен мені за епіталаму, а мало не наказав повісити мене сьогодні ввечері, що було б дуже не до речі... Він скнара й скупиться на нагороди гідним людям, йому слід було б прочитати чотири томи «Проти скупості» Сальвіана Кельнського. Справді! У цього короля дуже вузький погляд на літераторів, і він по-варварському жорстокий. Це якась губка для висмоктування грошей з народу. Його казна — це хвора селезінка, що розпухає за рахунок усіх інших органів тіла. Тим-то скарги на погані часи перетворюються в ремствування на короля. Під владою цього благочестивого й тихенького монарха шибениці так і тріщать від повішених, плахи загнивають від крові, в'язниці лускають, як переповнені черева! Однією рукою він грабує, другою — вішає. Це постачальник пана Податка і пані Шибениці. У знатних відбирає їх сан, а бідняків без кінця обтяжує новими податками. Це король, який ні в чому не знає міри! Я його   не   люблю!    А   ви,   метре?

    Чоловік у чорному не перешкоджав балакучому поетові базікати. Він боровся з сильною течією вузького рукава річки, що відділяє округлий берег Сіте від мису острова Богоматері, який тепер зветься островом святого   Людовіка.

    —  До речі, метре,— раптом  знову почав  Гренгуар.— Чи  помітили  ви, коли  ми  пробивалися крізь цей  натовп оскаженілих  волоцюг,  бідолашного хлопчиська,  якому ваш глухий  збирався розтрощити  голову об  поруччя галереї королів? Я короткозорий і не міг його розпізнати. Чи не знаєте    ви,    хто   б    це   міг    бути?

    Незнайомий не відповів ані слова. Але раптом припинив веслувати, руки його повисли, немов зламані, голова впала на груди, і Есмеральда почула судорожне зітхання. Вона затремтіла. Це зітхання було їй знайоме.

    Човен, пущений сам по собі, кілька хвилин плив за течією. Але чоловік у чорному випростався й знову почав веслувати проти течії. Вони обігнули мис острова Богоматері й попрямували до Сінної пристані.