Слава ЗСУ!

    —  А ось і палац Барбо,— сказав Гренгуар.— Дивіться, метре, ви бачите цю групу чорних дахів, що утворюють такі химерні зубці,— он там, з-під тих низько навислих, волокнистих, брудних хмар, між якими лежить цей   розчавлений   місяць,   що   розплився,   немов   жовток   розбитого   яйця? Це чудова будівля. У ній є каплиця, увінчана невеликим склепінням, уся вкрита  прегарним  різьбленням.  Над  нею  ви  можете  побачити  дзвіницю з дивовижно тонко вирізаними просвітами. При будинку є сад, а в ньому ставок, пташник,  «луна», майданчик для гри в  м'яч,  лабіринт,  будиночок для   диких   звірів   і  багато  тінистих   алей,   дуже   привабливих   для   богині Венери. Є там і цікаве дерево,  яке називається «Сластолюбець», бо воно прикривало любовні втіхи однієї знатної принцеси та галантного, дотепного конетабля Франції. На жаль, що таке ми, жалюгідні філософи, в порівнянні з яким-небудь конетаблем? Те ж саме, що грядка капусти й редьки в  порівнянні  з  садами  Лувру.  Але  це  не  має  значення!   Життя   людське як для нас, так і для сильних світу цього сповнене добра  й зла. Страждання   є   завжди   супутником   насолоди,   так   само   як   спондей   чергується з   дактилем.   Метре,   я  мушу   вам   розказати  історію   палацу   Барбо.   Вона закінчується   трагічно.   Це   було   в   тисяча   триста   дев'ятнадцятому   році, за  королювання  Філіппа  V,  найбільш  довготелесого  з  усіх  французьких королів. Мораль цього оповідання полягає в тому, що спокуса плоті  завжди згубна й лукава. Не треба задивлятися на дружину ближнього свого, хоч  би  якими  чутливими  ми  були  до її  принад.  Думка  про  перелюбство вкрай  розпусна.  Перелюбство — це  прагнення   зазнати   насолоди,  яка  належить ближньому... Oгo! А галас там усе посилюється!

    Справді, метушня навколо Собору збільшувалася. Втікачі прислухалися. До них виразно долетіли переможні вигуки. Раптом сотні смолоскипів, при світлі яких заблищали шоломи воїнів, замиготіли по всіх ярусах Собору, на баштах, на галереях, під упорними арками. Очевидно, когось шукали, і незабаром до втікачів виразно долинули віддалені вигуки: «Циганка!   Відьма!    Смерть   циганці!»

    Нещасна затулила обличчя руками, а незнайомець із шаленим завзяттям почав веслувати до берега. Тим часом філософ розмірковував. Він притискав до себе кізку і обережно відсувався від циганки, яка все тісніше й тісніше горнулася до нього, немов до свого єдиного й останнього захисту.

    Безперечно, Гренгуар перебував у дуже скрутному становищі. Він думав про те, що, за існуючими законами, маленька кізка, коли її схоплять, теж буде повішена, а її, бідної Джалі, було б дуже шкода; що двох приречених, які вчепилися за нього,— забагато як на його сили; що його супутник, нарешті, не бажає нічого більше, тільки взяти циганку під свою опіку. Він переживав жорстоку боротьбу і, наче Юпітер в «Іліаді» *, по черзі зважував долю циганки й кози, поглядав то на одну, то на другу вологими від сліз очима, бурмочучи крізь зуби: «Та не можу я врятувати вас обох».

    Різкий поштовх дав їм відчути, що човен нарешті причалив до берега. Зловісний гул усе ще стояв над Сіте. Незнайомець підвівся, наблизився до циганки й хотів був узяти її за руку, щоб допомогти вийти з човна, але вона відштовхнула його і вхопилася за рукав Гренгуара, який, заклопотаний кізкою, у свою чергу відштовхнув її. Тоді дівчина без сторонньої допомоги вистрибнула з човна. Вона була така схвильована, що зовсім не розуміла ні того, що робить, ні того, куди йде. Так вона постояла якусь хвилину, розгублено дивлячись на води річки. Коли ж вона трохи отямилась, то побачила, що залишилася на березі сама з незнайомцем. Гренгуар, видно, скористався з моменту висадки на берег і зник разом з кізкою серед тісно притулених один до одного будинків прибережної Горищної вулиці.

    Бідна циганка затремтіла, побачивши себе на самоті з цим чоловіком. Вона хотіла говорити, кричати, звати Гренгуара, але язик не корився їй, і жоден звук не зривався з її уст. Раптом вона відчула на своїй руці руку незнайомця. Це була сильна й холодна рука. Зуби дівчини зацокотіли, обличчя стало блідішим за місячне проміння, що падало на нього. Чоловік не вимовив ні слова. Швидкою ходою він попрямував до Гревського майдану, тримаючи її за руку. Вона невиразно відчула, що воля фатуму непереборна. Не маючи сили, вона більше не опиралася й бігла поруч, ледве встигаючи за його швидкими кроками. У цьому місці набережна йшла вгору. Проте їй здалося, що вона спускається крутим схилом.

    Вона озирнулася навколо. Жодного перехожого. Набережна була зовсім безлюдна. Рух і гомін долітали тільки з бурхливого й освітленого загравою Сіте, від якого її віддаляв лише рукав Сени і звідки доносилось її ім'я впереміш з погрозами смерті. Решта Парижа оточувала її величезними брилами пітьми.