Слава ЗСУ!

    Незнайомець так само мовчазно й так само швидко тягнув її вперед. Вона не впізнавала жодного з тих місць, якими вони йшли. Проходячи повз якесь освітлене вікно, вона з великим зусиллям відсахнулася від незнайомця і крикнула:

    — Рятуйте!

    Якийсь городянин у самій сорочці відчинив вікно, визирнув з нього, тримаючи в руках лампу, тупо оглянув набережну, промовив кілька слів, що їх вона не розчула, і знову зачинив віконницю. Це був останній промінь надії, і він згас.

    Чоловік у чорному не видав ні звуку і, міцно тримаючи її за руку, пішов ще швидше. Змучена, вона вже більше не опиралася й покірно йшла за ним.

    Час від часу вона збирала останні сили й голосом, що уривався від швидкого бігу по нерівному бруку, задихаючись, питала:

    —  Хто ви? Хто ви? Він не відповідав.

    Так ішли вони весь час уздовж набережної, аж поки опинилися на якомусь досить просторому майдані. Він був напівосвітлений місячним сяйвом. То був Гревський майдан. Серед майдану височіло щось подібне до чорного розп'яття. То була шибениця. Дівчина впізнала її і зрозуміла, де вона опинилась.

    Чоловік зупинився, обернувся до неї й підняв каптур.

    —  О,— пролепетала  вона,  закам'янівши  на місці,— я так і знала,  що це знову він!

    То був священик. Він здавався власною тінню. Це була гра місячного сяйва. У цьому освітленні всі предмети здаються тінями.

    —  Слухай,— промовив  він,  і  вона  здригнулася  від  звуку  цього  зловісного голосу, якого вона вже давно не чула. Він говорив уривчасто й задихаючись,  що свідчило про  його глибоке внутрішнє  хвилювання.— Слухай.   Ми   прийшли.   Я   хочу   з   тобою   поговорити.   Це   Гревський   майдан. Далі шляху нема! Доля віддала нас одне одному. У моїх руках твоє життя,  у  твоїх — моя  душа.  Ось  майдан  і  ніч,  поза  ними — порожнеча.  То слухай  же  мене.  Я  хочу  сказати  тобі...  Але  тільки  не  згадуй  про  твого Феба!   (Кажучи це, він метався, немов людина,  яка не може встояти на місці, і тягнув дівчину за собою). Не згадуй про нього! Чуєш?  Якщо ти вимовиш це ім'я, я не знаю, що я зроблю, але це буде жахливо!

    Сказавши це, він, наче тіло, що знайшло центр ваги, знову став нерухомим, але його мова була й далі така сама схвильована. Голос ставав дедалі глухішим:

    —  Не відвертайся від мене. Слухай! Це дуже серйозна річ. По-перше, ось що сталося... Це зовсім не жарт, клянуся тобі... Про що це я казав? Допоможи мені згадати! Ага, так. Є ухвала вищої судової палати, яка знову засуджує тебе до шибениці. Я щойно видер тебе з їхніх пазурів. Але вони переслідують тебе! Дивись!

    Він простягнув руку в бік Сіте. Там справді продовжувалися розшуки. Гамір усе наближався. Башта будинку заступника верховного судді, розміщена проти Гревського майдану, була сповнена галасу й світла. На протилежному березі було видно, як бігають воїни із смолоскипами, і чутно було, як вони кричать:  «Циганка!  Де циганка?  Смерть їй!  Смерть!»

    —  Ти  сама  бачиш,   що  вони  шукають  тебе  і  що  я   не  брешу.   А  я, я кохаю тебе. Мовчи! Краще не говори зі мною, якщо хочеш сказати, що

    ненавидиш мене. Я не хочу більше цього чути!.. Я щойно врятував тебе... Постривай, дай мені спочатку договорити... Я можу зовсім врятувати тебе. Я все приготував. Усе залежить від тебе. Якщо ти захочеш, я зможу...

    Тут він різко урвав свою мову:

    —  Ні, ні, я кажу не те!

    Не випускаючи її руки, він побіг до шибениці й показав на неї пальцем.

    —  Вибирай між нами! — холодно промовив він.

    Вона вирвалася з його рук і впала до підніжжя шибениці, обіймаючи цю зловісну підпору. Потім, повернувши чудову голівку, через плече поглянула на священика. У цю хвилину вона нагадувала божу матір біля підніжжя хреста. Священик стояв нерухомо, показуючи на шибеницю, закам'янілий, немов статуя.

    Нарешті циганка промовила:

    —  А все ж таки я боюся її менше, ніж вас!

    Тоді він повільно опустив руку і втупив сповнений глибокої безнадії погляд у брук.

    —  Коли б  це  каміння  могло  говорити,— прошепотів  він,— то  воно  б сказало: ось справді нещасна людина.

    І він заговорив знову. Молода дівчина, стоячи навколішках біля підніжжя шибениці і вся огорнута своїм довгим волоссям, не перебивала його. Тепер його голос звучав жалібно й лагідно, що так суперечило гордовитій суворості його обличчя.

    —  А я,  я  кохаю  вас!   О!   Це гірка правда.  Значить,  від полум'я,  що спалює   моє   серце,   не   виривається   назовні   жодна   іскра?   Дівчино,   день і ніч, день і ніч палає воно! Невже це не заслуговує співчуття? Це кохання, що палає день і ніч, повторюю вам: це тортури... Ох!  Я надто страждаю,  моє  дитя!  Це,  повір  мені,  гідне співчуття.  Ви бачите,  я  розмовляю з вами лагідно. Я б так хотів, щоб ви більше не жахалися мене.  Кінець кінцем  чи ж  винен  мужчина,  коли  він  кохає жінку!..  О боже мій!..  Як! Ви, значить, ніколи не пробачите мені? Ви вічно будете мене ненавидіти? Виходить, усе скінчено! Це й робить мене таким злобним, знайте, і страшним самому собі!.. Ви навіть не дивитесь на мене!  Може, ви думаєте про щось інше, коли я, тремтячи, говорю до вас, стоячи перед вами на порозі готової поглинути нас обох вічності!.. Тільки не говоріть зі мною про ротмістра!...   Що  ж!   Нехай  я  впаду  до  ваших  ніг,   нехай   я  цілуватиму  не стопи   ваші, ні,   цього ви   не дозволите,— але   землю,   по якій   вони   ступають!   Нехай   я,   немов  дитина,   захлинуся  від  ридань,   нехай   вирву  собі з грудей,— ні, не слова, а моє серце, мою душу — і все буде марно, все!.. А проте у вашій душі живе тільки чулість і милосердя, ви сяєте найніж-нішою   лагідністю,   ви   сама  привітність,   співчутливість,   доброта   й   чарівність!  О горе!  У вашому серці  живе  жорстокість  лише  до мене  одного! О! Яка доля!