Слава ЗСУ!

    —  Хай   його   чорт   візьме! — вигукнув   стрілець,   потішений   похвалою начальника.— А надлам на залізі зовсім свіжий!..

    Трістан похитав головою, Гудула зблідла.

    —  Коли, кажете ви, проїжджав тут візок?

    — Та ніби з місяць тому, а може, тижнів зо два, монсеньйоре. Я добре не пам'ятаю!

    —  А спочатку вона казала, що рік,— зауважив стрілець.

    —  Це вже підозріло,— сказав Трістан.

    —  Монсеньйоре! — закричала    вона,   ще   міцніше    притискаючись   до вікна   і   тремтячи   від   думки,   що   підозра   може   спонукати   їх   заглянути до келії.— Монсеньйоре, клянуся, ці грати зламав візок. Клянуся вам усіма небесними ангелами. А якщо я брешу, то нехай я буду навіки проклята й забута богом!

    —  Щось дуже вже ти палко клянешся,— промовив Трістан, оглядаючи її інквізиторським поглядом.

    Бідна жінка відчувала, що все більше і більше втрачає самовладання, починає робити промахи, і з жахом розуміла, що вона говорить не так, як треба.

    Саме в цю хвилину прибіг стрілець і вигукнув:

    —  Монсеньйоре,   стара   відьма   все   бреше.   Чаклунка   не   могла   бігти Овечою вулицею, бо загороджувальний ланцюг не знімали цілу ніч, і сторож каже, що ніхто не проходив.

    Трістан, обличчя якого з кожною хвилиною ставало все зловіснішим, зажадав пояснень від затворниці.

    —  Ну, а на це що ти скажеш?

    Вона спробувала дати відсіч і цим новим підозрам.

    —  Звідки я знаю, монсеньйоре, може, я й помилилась. Здається, вона переправилась через річку.

    —  Але ж це у протилежному боці,— сказав Трістан,— та й мало вірогідно, щоб вона захотіла повернутися в Сіте, де її шукають. Ти брешеш, стара!

    —  І крім того,— додав перший стрілець,— ні з цього, ні з другого берега немає ніяких човнів.

    —  Вона, мабуть, перепливла,— сказала  затворниця,  відстоюючи  п'ядь за п'яддю свої позиції.

    —  А хіба жінки плавають? — спитав стрілець.

    —  Хай йому чорт!  Стара, ти  брешеш!  Ти брешеш!—гнівно крикнув Трістан.— Мені так і кортить плюнути на ту чаклунку й схопити тебе замість неї. Чверть години в катівні вирвуть правду з твоєї пельки!  Гайда! Іди за нами!

    Вона жадібно вхопилася за ці слова.

    —  Як  хочете,  монсеньйоре.  Хай  буде  по-вашому!   Допит?   Я  готова! Ведіть мене! Скоріше, скоріше! Ходімте негайно!  «А тим часом,— думала вона,— моя донька встигне сховатись».

    —  Хай  йому чорт! — промовив  Трістан.— Вона  так  і  рветься  на  дибу!    Зовсім   не   розумію   цієї   божевільної!

    Із загону виступив сивий сержант нічного дозору і, звернувшись до нього, сказав:

    —  Вона   справді   божевільна,   монсеньйоре.   І   якщо   вона   випустила циганку, то не з своєї волі. Вона їх ненавидить. Ось уже п'ятнадцять років  я  в  нічному  дозорі і  щовечора  чую,   як  вона  проклинає  циганок  на всі  заставки.   Якщо  та,   котру   ми   шукаємо,   мала  танцюристка   з  козою, то   її   вона   найбільше   ненавидить.

    Гудула зробила над собою зусилля і сказала:

    —  О так, ту найбільше!

    Решта стрільців одностайно підтвердила слова старого сержанта. Це переконало Трістана-Самітника. Втративши надію чогось домогтися від затворниці, він повернувся до неї спиною, і вона з невимовним хвилюванням дивилась, як він повільно йшов до свого коня.

    —  Ну, рушай! — промовив він крізь зуби.— Вперед! Треба продовжувати розшуки. Я не засну, поки циганку не буде повішено.

    Однак, перш ніж скочити на коня, він ще трохи затримався. Гудула ні жива ні мертва стежила за тим, як він неспокійно оглядав майдан, немов мисливський пес, що чує дичину й не хоче піти геть. Нарешті він струсонув головою і скочив у сідло. Стиснуте жахом серце Гудули знову забилося, і вона прошепотіла, обернувшись до доньки, на яку до цього часу жодного разу не зважилася глянути:

    —  Врятована!

    Бідолашна дівчина увесь цей час просиділа в своєму кутку, боячись зітхнути, боячись поворушитися, з однією лише думкою про смерть, що стояла перед нею.

    Вона не пропустила жодного слова з усієї розмови між матір'ю і Трістаном, і всі муки матері озивалися в її серці. Вона відчувала, як потроху розривалася нитка, що тримала її над безоднею, двадцять разів їй здавалося, що ось-ось ця нитка розірветься, і тільки тепер вона зітхнула вільніше, нарешті відчувши під ногами твердий грунт. У цю хвилину до неї долинув голос, що промовляв до Трістана.

    —  Роги диявола! Пане начальнику, я людина військова, і не моя справа вішати   чаклунок.   З черню   ми   покінчили, а щодо   решти — займіться самі. Якщо ви дозволите, то я повернуся до свого загону, який залишився без ротмістра.