Слава ЗСУ!

VI. РОЗБИТИЙ КУХОЛЬ

    Якийсь час Гренуар біг щодуху, сам не знаючи куди, натикаючись на стіни будинків на поворотах, перестрибуючи через безліч канав, перетинаючи безліч вуличок, безліч глухих кутів, безліч перехресть, шукаючи виходу й проходу через усі повороти Ринкового майдану, досліджуючи в своїм панічнім страху те, що чудова латинська мова старовинних хартій називає «геть увесь шлях, покручений і заплутаний». Раптом наш поет зупинився: по-перше, для того, щоб перевести дух, а по-друге, тому, що його, так би мовити, схопила за комір дилема, яка нараз постала перед ним.

    —  Щось мені здається, метре П'єр Гренгуар,— сказав він сам до себе, притуляючи  палець  до  лоба,— що ви  біжите,  немов  якийсь божевільний. Таж  малі  бешкетники  злякалися  вас  не  менше,  ніж  ви їх.  Здається,  ви чули  стукіт  їхніх  сабо,   коли   вони  тікали   на  південь,   тоді   як  ви  мчали на північ.  Отож одне з двох:  або вони  втекли і залишений ними сінник саме і є тим  гостинним  ложем,  якого  ви з  самого ранку марно шукаєте і яке в чудесний спосіб посилає вам пречиста діва в нагороду за написане на її честь мораліте; або, можливо, хлопчаки не втекли і, отже, запалили сінник. А це ж якраз і є те чудове вогнище, якого ви так потребуєте, щоб піднестися духом, обсохнути й зігрітися. В обох випадках сінник, чи то як добре  вогнище,  чи  як  добре  ложе,   є  подарунком  небес.   Може,  пречиста діва Марія, що стоїть на розі вулиці Моконсей, тільки задля цього й послала смерть Есташеві Мубону, і тікати, мов той пікардієць від француза, залишаючи  позад  себе  те,  чого  ви  шукаєте,  Пере  Гренгуар,   безглуздо; ви — просто дурень!

    І, роздивляючись та приглядаючись, принюхуючись та прислухаючись, він повернув назад, намагаючись відшукати благословенний сінник. Але даремно. Навкруги були тільки нагромадження будинків, глухі кути, роздоріжжя. Щодалі його більше й більше огортали сумніви та вагання, він плутався і блукав у цій мережі темних вуличок, немов у лабіринті самого замку Турнель. Нарешті втратив терпіння і з пафосом вигукнув:

    —  Будьте ви прокляті, роздоріжжя! Сам чорт створив вас за образом і подобою своїх вил!

    Цей вигук трохи підбадьорив його, а помічений ним у цю мить в кінці довгої та вузької вулички червонуватий відблиск ще більше додав йому духу.

    —  Слава  богу! — промовив він.— Це  горить  мій  сінник.— І,  уявляючи себе керманичем судна, що серед ночі, зазнавши катастрофи, тоне, побожно додав: «Salve, salve, maris stella!»[53]

    Стосувалися ці слова з літанії пречистої діви чи сінника — ось про що ми ніколи не дізнаємось.

    Та тільки-но він ступив кілька кроків по цій довгій, пологій, небруко-ваній і чимдалі бруднішій та крутішій вуличці, як помітив щось незвичайне. Вуличка не була безлюдна. Тут і там уздовж неї, до вогника, що мерехтів на її протилежному кінці, чвалали якісь невиразні, безформні постаті. Вони були подібні до незграбних комах, що вночі перелазять з травинки на травинку й повзуть до вогнища пастухів.

    Ніщо так не надає людині відваги, як відчуття порожньої кишені. Гренгуар ішов вперед і незабаром наздогнав одну з цих примар, яка тяглася найповільніше. Проходячи, Гренгуар побачив, що це був просто жалюгідний безногий каліка, який рухався, підстрибуючи на руках, немов поранений павук-косар, у якого лишилося тільки дві ноги. Коли Гренгуар проходив мимо цієї павукоподібної істоти з людським обличчям, вона жалісним голосом завела:

Подайте, синьйоре! Подайте!(Італ.)

    —  Хай  тебе  чорт  візьме  і  мене разом  з  тобою,  коли  я  розумію,  що ти кажеш,— мовив Гренгуар, минаючи його.

    Він наздогнав ще одну з цих рухливих брил і придивився до неї. Це був каліка кульгавий, та ще й безрукий, і настільки кульгавий і настільки безрукий, що складна система милиць і дерев'янок, яка його підтримувала, робила його схожим на мулярські підмостки, що рухаються. Гренгуар, який мав нахил до благородних і класичних порівнянь, у думці назвав його живим триніжком Вулкана *.

    Цей живий триніжок, порівнятись із Гренгуаром, привітав його тим, що підсунув свою шапку під саме підборіддя поета, немов миску для гоління, і крикнув майже у вухо:

    Сеньйоре рицарю, подайте на шматок хліба! (Ісп.)

    «Цей теж,— подумав Гренгуар,— начебто говорить, але якоюсь чудернацькою мовою, і якщо він її розуміє, то він щасливіший за мене».

    Потім думки його раптом пішли в іншому напрямі, він ляснув себе по лобі й вигукнув:

    —  До речі, що, в біса, вони хотіли сказати сьогодні вранці тим своїм «Есмеральда»?

---