Слава ЗСУ!

    Скрізь лунали грубий регіт і непристойні пісні. Кожен співав по-своєму, просторікував і лаявся, не зважаючи на сусідів. Усі цокалися кухлями, під їхній дзенькіт виникали сварки, бійки, і учасники їх вищербленими кухлями дерли один одному лахміття.

    Великий пес сидів, підібгавши хвіст, і дивився на вогонь. До цього гульбища було залучено кілька дітей. Украдена того вечора дитина плакала й кричала. Поряд з нею товстий чотирирічний малюк сидів, звісивши ніжки, на надто високій лавці біля стола, що сягав йому до підборіддя, і мовчав. Ще один поважно розмазував по столу лій, що спливав із свічки. Четверта дитина, зовсім маленька, примостившись у грязюці, перехилилась у казан і вишкрябувала його черепком, причому лунали такі звуки, що від них Страдіваріус, мабуть, зомлів би.

    Коло вогнища стояла бочка, а на бочці сидів жебрак. Це й був король на своєму троні.

    Ті троє, що тримали Гренгуара, притягли його до бочки, і вся галаслива юрба на хвилину принишкла, крім дитини, що шкребла казан.

    Гренгуар не насмілювався ні зітхнути, ні підвести очі.

    — Капелюха геть, чоловіче! (Ісп.) — вигукнув один з трьох пройдисвітів, що   захопили   його.

    І перш ніж поет зрозумів, що означають ці слова, другий пройдисвіт стягнув з нього капелюх. Щоправда, капелюх був зовсім благенький, але він ще міг захистити і від сонця, й від дощу. Гренгуар зітхнув.

    Тим часом король з висоти своєї бочки повернувся до нього і запитав:

    —  Це що за негідник?

    Гренгуар здригнувся. Цей голос, хоч і сповнений погрози, нагадав йому інший, що цього ж ранку завдав першого удару його містерії, прогугнявивши під час вистави: «Подайте, що ласка ваша!» Він підвів голову — це   був   справді   Клопен   Труйльфу.

    Хоч і прикрашений регаліями королівської гідності, Клопен Труйльфу був убраний у те саме лахміття. Хіба що тільки виразка на його руці вже зникла. Він тримав ремінного канчука, так званого «вузлуватого», яким за тих часів користувалися міські стражники, щоб відтісняти натовп. На голові у нього був якийсь круглий, вгорі загострений убір, важко було сказати — чи це дитячий ковпачок, чи королівська корона, та обидві ці речі подібні одна до одної.

    Гренгуар, упізнавши в королі Двора чудес клятого жебрака з Великого залу, сам не знаючи чому, трохи підбадьорився.

    —  Метре,— промурмотів він,— Монсеньйоре... Сір... Як мені вас величати?— спитав він нарешті, дійшовши до найвищих ступенів титулування і не знаючи, чи ще їх підвищувати, чи знижувати.

    —  Величай мене як завгодно — монсеньйоре, ваша величність   або друже. Та не тягни. Що ти можеш сказати на своє виправдання?

    «На своє виправдання? — подумав Гренгуар.— Це мені не подобається».

    Він почав, затинаючись:

    —  Я той, що сьогодні вранці...

    —  Під  три  чорти! — перебив  його  Клопен.— Твоє  ім'я,   негіднику,   й нічого більше. Слухай. Ти стоїш перед трьома могутніми володарями:  пе-реді мною, Клопеном Труйльфу — королем Алтинів, наслідником великого Кесаря, верховним володарем королівства Арго, перед Матіасом Гуан-гаді Спікалі,  князем  Циганії  та  Богемії,— отим  жовтолицим  дідуганом  з ганчіркою круг голови, та перед Гійомом Руссо, імператором Галілеї, отим товстуном,  який  нас  не  слухає,  а  цілує  шльондру.   Ми — твої  судді.  Ти ввійшов до королівства Арго,  не будучи арготинцем,  ти порушив закони нашого  міста,   ти   будеш   покараний,   хіба   що  ти   харцизник,   харпак  або швендя,   тобто,   висловлюючись   жаргоном   порядних   людей,   грабіжник, жебрак або волоцюга. Чи належиш ти до них? Виправдуйся, перелічи свої чесноти.

    —  На  жаль,— промовив   Гренгуар,— я  не  маю   честі  бути   кимось  із них... Я автор...

    —  Годі! — вигукнув Труйльфу, не даючи йому докінчити.— Будеш повішений.  Це дуже просто, шановні панове городяни!  Як ви поводитеся з нами у вас, так ми поводимося з вами у нас. Закони, що їх ви застосовуєте до волоцюг, волоцюги застосовують до вас. І це ваша провина, якщо вони суворі.  Треба ж час від  часу помилуватися  з гримаси  порядного городянина, коли його шию обвиває конопляна стьожка. Це надає шибениці більшої статечності. Ну ж бо, друже, роздай мерщій своє лахміттячко цим панночкам. Я накажу тебе повісити, щоб потішити волоцюг, а ти їм даси

    свого гаманця, щоб було за  що випити. Коли маєш бажання звернутися до бога, то у нас серед різного мотлоху є цілком пристойний кам'яний бог-отець, якого ми вкрали в церкві Сен-П'єр-о-Беф. У твоєму розпорядженні чотири хвилини, щоб накинути йому свою душу. Ця промова звучала моторошно.