Слава ЗСУ!

    —  Добре сказано, клянуся душею!  Клопен Труйльфу проповідує, мов найсвятіший   папа   римський! — вигукнув   імператор   Галілеї,   розбиваючи кухоль, щоб черепком підперти ніжку свого стола.

    —  Вельможні імператори й королі! — промовив Гренгуар холоднокровно (невідомо, як повернулася до нього впевненість, але говорив він рішуче),— схаменіться.   Моє  ім'я   П'єр   Гренгуар,   я  той  поет,   мораліте   якого показували сьогодні вранці у Великому залі Палацу.

    —  Ах!  Це ти,  метре! — сказав  Клопен.— Був  я там,  був, їй-бо!  Так що ж, друже, може, тому, що ти докучав нам уранці, ми не повинні тебе вішати ввечері?

    «Важко мені буде викрутитися з біди»,— подумав Гренгуар. Проте зробив   ще   одну   спробу.

    —  Власне,— мовив   він,— не   розумію,    чому    поетів    не   зараховують до   волоцюг.   Волоцюгою   був   Езоп;   жебраком — Гомер,   злодієм — Меркурій...

    Клопен   перебив   його:

    —  Ти, мабуть, хочеш забити нам баки своєю тарабарщиною?  К бісу, дай себе повісити і не комизся!

    —  Пробачте,   вельможний   королю   Алтинів,— відповів   Гренгуар,   відстоюючи свої позиції.— Про це слід подумати... Хвилинку!.. Послухайте... Ви   ж   не   засудите   мене,   не   вислухавши...

    Його жалібний голос потонув у гаморі, що панував навколо. Хлопчик ще з більшим, ніж досі, завзяттям, шкрябав свій казан, а на довершення всього якась стара жінка саме поставила на розжарений триніжок сковороду, повну сала; воно шкварчало на вогні, створюючи шум, що нагадував крик дитячої юрби, яка переслідує карнавальну маску.

    Тим часом Клопен Труйльфу якусь хвилину радився з князем Циганії та зовсім п'яним імператором Галілеї. Потім пронизливо крикнув:

    —  Тихо!

    І оскільки сковорода та казан не слухалися його й продовжували свій дует, він скочив із своєї бочки, пхнув однією ногою казан так, що той відкотився від дитини на десять кроків, другою — перекинув сковороду й повагом повернувся на свій трон, незважаючи ні на приглушений плач дитини, ні на бурчання старої, вечеря якої згоряла красивим білим вогнем.

    Труйльфу подав знак, і князь, і імператор, і харцизники, і швенді утворили навколо нього підкову, в центрі її перебував Гренгуар, якого все ще міцно тримали. Це було півколо, утворене з лахміття, милиць, мішури, вил, сокир, тремтячих від пияцтва ніг, грубих голих рук, гидких, осовілих та отупілих облич. Клопен Труйльфу, немов дож цього сенату, немов король цієї палати лордів, немов папа цього конклаву, підносився над усім своїм рицарством злиднів, по-перше, завдяки висоті своєї бочки, а по-друге, завдяки якомусь гордовитому, дикому й грізному виразові, що запалював його зіниці й згладжував у його дикому профілі звірячі риси розбійника. Словом, це була морда вепра серед свинячих рил.

    —  Слухай,— сказав   він   Гренгуарові,   погладжуючи   порепаною   рукою своє   потворне   підборіддя,— не   розумію,   чому   б   тебе   не   повісити.   Це, здається, викликає у тебе огиду; і це зовсім природно: ви, порядні городяни, до цього не звикли.  Ви  з цього робите  велику справу.  Зрештою,  ми не бажаємо тобі зла. Ти можеш виплутатися з біди:  хочеш  пристати до нас?

    Можна собі уявити враження, яке справила ця пропозиція на Гренгуа-ра, що втратив надію зберегти життя і ладен уже був скласти зброю. Тепер він знову всіма силами схопився за можливість порятунку.

    —  Хочу, звичайно, ще й як! — сказав він.

    —  Ти   згоден,— вів   далі   Клопен,— пристати   до  товариства   коротких клинків?

    —  Коротких клинків, саме так,— відповів Гренгуар.

    —  Ти визнаєш себе членом громади  вільних городян? — запитав король   Алтинів.

    —  Вільних   городян,   так.

    —  Підданим королівства Арго?

    —  Королівства Арго.

    —  Волоцюгою?

    —  Волоцюгою.

    —  Від щирого серця?

    —  Від щирого серця.

    —  Май на увазі, що все одно тебе повісять.

    —  Хай йому чорт! — вигукнув поет.

    —  З   тією   різницею, — незворушно   провадив   далі   Клопен,— що   тебе повісять згодом порядні люди, більш урочисто, за рахунок славного міста Парижа, на добрій кам'яній шибениці. Це все-таки втіха.

    —  Безперечно,— відповів Гренгуар.

    —  Є ще й інші переваги. Як вільний городянин, ти не платитимеш ні за прибирання вулиць, ні на вбогих, ні за освітлення міста, а кожен порядний городянин Парижа мусить це робити.

    —  Хай  буде  так! — сказав  поет.— Я  волоцюга,  підданий  королівства Арго,   вільний   городянин,   короткий   клинок — все,   що   хочете.   І   таким я вже був раніше, вельможний королю Алтинів, бо я — філософ, а філософія і філософи охоплюють усе, як вам відомо.