Слава ЗСУ!

    У люб'язностях дом Клода на адресу Жака Котьє відчувалося дошкульне й приховане глузування, сумна й жорстока посмішка людини обдарованої, але нещасливої, яка недбало кепкує з грубого благополуччя людини обмеженої. Останній цього не помічав.

    —  Присягаюсь,— сказав   нарешті   Клод,   тиснучи   йому   руку,— радий бачити вас у такому чудовому здоров'ї.

    —  Спасибі, метре Клод.

    —  До речі,— вигукнув дом Клод,— як же почуває себе ваш царстве-ний хворий?

    —  Не дуже-то щедро він оплачує свого лікаря,— відповів медик, скоса поглядаючи на супутника.

    —  Ви так вважаєте, любий Котьє? — запитав той.

    Ці слова, в яких звучали здивування й докір, привернули до нього увагу архідиякона, хоч, правду кажучи, відколи незнайомець переступив поріг келії, він ні на хвилину не забував про його присутність. Тільки поважні причини, що вимагали підтримувати добрі стосунки з медиком Жаком Котьє, всемогутнім лікарем короля Людовіка XI, примусили Клода Фролло прийняти Котьє, хоч його супроводив якийсь незнайомець. І тому вираз обличчя архідиякона аж ніяк не можна було назвати привітним, коли Жак Котьє звернувся до нього із словами:

    —  До  речі,  дом  Клоде,  я  привів   вашого  колегу,  який,  почувши   про вашу славу, побажав познайомитися з вами.

    —  Вельмишановний  займається  наукою?—спитав  архідиякон,  пильно й проникливо дивлячись на супутника Котьє. З-під повік незнайомця назустріч йому блиснув не менш проникливий і недовірливий погляд.

    Це був, наскільки слабке світло світильника дозволяло розглядіти, літній чоловік років шістдесяти, середній на зріст, досить хворобливий і старезний на вигляд. Профіль незнайомця не відзначався благородством ліній, але в ньому було щось владне й суворе, з-під глибоких надбрівних дуг виблискували зіниці, немов полум'я в глибині печери, а під низько навислим каптуром вирізнялися властиві обдарованим людям обриси широкого   чола.

    Незнайомець сам відповів на запитання архідиякона.

    —  Вельмишановний метре,— сказав він поважно,— ваша слава дійшла до мене, і я хотів попросити у вас поради. Я лише скромний провінціаль-ний дворянин, який скидає свої сандалії перед дверима вченого. Та ви ще не знаєте мого імені. Мене звуть кум Туранжо.

    «Дивне ім'я для дворянина»,— подумав архідиякон. Проте він відчував, що перед ним якась владна й значна особа. Його високий інтелект допоміг йому відгадати, що під хутряним каптуром кума Туранжо ховається високий розум; і в міру того, як він вдивлявся в це суворе обличчя, іронічна посмішка, викликана на його понурому обличчі присутністю Жака Котьє, поступово танула, мов сутінки з настанням ночі. Він сів, похмурий і мовчазний, у своє глибоке    крісло,    звично    спершись    ліктем на    стіл і

    похиливши голову на руку. По кількох хвилинах роздумів він знаком руки запросив гостей сідати і звернувся до кума Туранжо.

    —  Ви прийшли порадитися зі мною, метре. З питань якої науки?

    —  Вельмишановний метре,— відповів кум Туранжо,— я хворий, я дуже хворий. Про вас іде слава,  як про великого ескулапа,  і я  прийшов  просити у вас медичної поради.

    —  Медичної! — промовив архідиякон, похитавши головою. Він, здавалося, на якусь мить замислився, а потім сказав:

    —  Куме Туранжо, якщо вас так звуть, оберніться: ви побачите готову відповідь, написану на стіні.

    Кум Туранжо послухався й прочитав над своєю головою вирізьблений на мурі напис: «Медицина — дочка сновидінь. Ямбліх»[94].

    Доктор Жак Котьє вислухав запитання свого приятеля з досадою, яка ще більше посилилася від відповіді Клода. Нахилившись до вуха кума Туранжо, він сказав тихо, щоб не почув архідиякон:

    —  Я ж попереджав, що це божевільний. А ви неодмінно хотіли  його побачити!

    —  Та в тому-то й річ, докторе Жак,  що, мабуть,  він має рацію,  цей божевільний,— відповів теж притишеним голосом кум Туранжо, гірко посміхаючись.

    —  Як собі знаєте! — сухо сказав Котьє і звернувся до архідиякона: — Та й швидко ж ви, дом Клоде, розв'язуєте питання. Розправитися з Гіппократом для вас, очевидно, так само легко, як мавпі з горішком.  Медицина— сновидіння!   Коли  б  аптекарі  та  медики  були  тут,  то   навряд  чи утрималися б вони від того, щоб не закидати вас камінням. Отже, ви заперечуєте вплив любовних напоїв на кров, вплив мазей на шкіру!  Відкидаєте споконвічну аптеку рослин і металів, що зветься природою, створену саме для цього вічно хворого, що зветься людиною!

    —  Я не заперечую,— холодно відповів Клод,— ні ліків, ні хвороб. Я заперечую медиків.

---