Слава ЗСУ!

    КНИГА П'ЯТА

I. ABBAS BEATI MARTINI[91]

    Про отця Клода розійшлася широка слава. Приблизно в той час, коли він відмовився з явитися перед принцесою де Боже, ця слава, власне, й спричинилася до візиту, що надовго залишився в його пам'яті.

    Одного вечора Клод повернувся після відправи до своєї чернечої келії в монастирі Собору богоматері. За винятком, може, кількох колб, відставлених у куток і наповнених якимось досить підозрілим порошком, дуже подібним до пороху, в його келії не було нічого дивного ані таємничого. Щоправда, тут і там на стінах виднілося кілька написів, але це були прості наукові або релігійні сентенції благочестивих авторів. Архідиякон сам сів при світлі мідного трисвічника перед великою скринею, наповненою манускриптами. Він сперся ліктем на розгорнуту книгу Гоноріуса д'Отена «Про приречення та вільну волю» і в глибокій задумі перегортав сторінки якогось щойно принесеного з собою фоліанта — єдиної друкованої книги, що була в цій келії. Стукіт у двері вирвав його із задуми.

    —  Хто  там? — крикнув   учений   з  привітністю   пса,    якому   перешкоджають гризти кістку.

    За дверима відповіли:

    —  Ваш друг, Жак Котьє. Клод підвівся, щоб відчинити.

    Це був справді медик короля, чоловік років п'ятдесяти; жорстокий вираз його обличчя пом'якшувався хитруватим поглядом. Його супроводив якийсь незнайомець. Обидва були вдягнені в довге сіре, підбите білячим хутром, наглухо застебнуте й підперезане вбрання, в каптурах того самого матеріалу і кольору. Руки ховались під рукавами, ноги під довгим одягом,   очі — під   каптурами.

    —  Боже милий!—сказав архідиякон, вводячи їх.— Я аж ніяк не сподівався о цій порі таких вельмишановних гостей.

    Отак чемно промовляючи, він переводив з медика на його супутника неспокійний і допитливий погляд.

    —  Ніяка пора не є пізньою, щоб відвідати такого славнозвісного вченого, як дом Клод Фролло з Тіршапа,— відповів доктор Котьє з франш-контуаським   акцентом[92],   що   надавав   його   фразам   величної   повільності; вони тяглися, наче шлейф пишних шат.

    Після цього між архідияконом і медиком розпочався попередній обмін люб'язностями, який, за звичаєм тієї епохи, передував кожній розмові між ученими і водночас аж ніяк не перешкоджав їм від щирого серця ненавидіти   один   одного.

    А втім, те ж саме ми спостерігаємо й сьогодні: уста вченого, який хвалить свого колегу, є келихом жовчі, підсолодженої медом.

    Люб'язності Клода Фролло, звернуті до Жака Котьє, були насамперед натяком на численні мирські блага, які шановний медик, протягом своєї кар'єри, що викликала стільки заздрощів, умів витягти з кожної недуги короля. Це була алхімія більш досконала й певна, ніж та, що шукає філософський   камінь.

    —  Воістину,   шановний   докторе   Котьє,   мене   надзвичайно   порадувала звістка   про  призначення   на   єпископа   вашого   племінника,   вельмишановного сеньйора П'єра Версе. Адже він став єпископом Ам'єнським?

    —  Так,  преподобний  архідияконе;   це  ласка  й  благодать божа.

    —  А знаєте, ви мали величний вигляд у дні різдва, коли ви йшли на чолі всіх членів рахункової палати, дуже величний вигляд, шановний пане голова.

    —  Заступник  голови,  дом Клоде.  На жаль,  тільки  заступник  голови.

    —  А як далеко посунулося будівництво вашого розкішного палацу на вулиці Сент-Андре-Дезарк?  Це справжній Лувр. Мені надзвичайно подобається абрикосове дерево, вирізьблене на  дверях з  цим  дотепним  написом: «l'abri-cotier»[93].

    —  Ох,   метре  Клод!   Усе   це  будівництво   вже   чорт   зна   скільки   мені коштує. В міру того, як дім будується, я руйнуюсь.

    —  Та що ви!  Хіба ж у вас нема прибутків  від в'язниці і різних  інституцій   Палацу  правосуддя   та   ренти   від   усіх   цих   будинків,   будиночків,  крамничок   і   хижок   у   міській огорожі?   А   це   ж   непогана   дійна   корівка.

    —  Кастелянство в Пуассі цього року нічогісінько мені не принесло.

    —  Зате шляхове мито на заставах Трієль, Сен-Жам, Сен-Жермен-ан-Ле і досі дає добрі прибутки.

    —  Усього сто двадцять ліврів, та й то не паризьких.

    —  Ви   займаєте  посаду  королівського  радника.  А  це  вже  діло  певне.

    —  Правда, колего Клод, але та клята сеньйорія Поліньї, про яку стільки плещуть язиками, не дає мені як в урожайний, так і в неврожайний рік навіть шістдесяти екю.

---