Слава ЗСУ!

    Малого доводилося тягти, як каже Вергілій, нерівними кроками, і він щокроку спотикався, чим викликав голосні докори своєї матері. Щоправда, він більше дивився на коржа, ніж собі під ноги. Напевно, якась поважна причина перешкоджала йому кусати коржа, і тому хлопчик задовольнявся тільки ніжним спогляданням його. Правду кажучи, матері слід було б узяти коржа під свою опіку. Це було так жорстоко — примушувати товсто-щокого малюка терпіти танталові муки.

    Тим часом три «дамуазель» (бо «дамами» тоді звали лише жінок знатного походження) говорили всі разом.

    —  Поспішаймо,   дамуазель   Майєтто,— зверталася   наймолодша   й   най-огрядніша з них до провінціалки.— Я дуже боюся, щоб ми не запізнились. У Шатле сказали, що його збираються зараз же вести до ганебного стовпа.

    —  Та де там! Що це ви базікаєте, дамуазель Удардо Мюньє?—заперечила   друга  парижанка.— Він   залишиться   біля  ганебного  стовпа  цілих дві години. Маємо час. Ви коли-небудь бачили, як карають біля ганебного стовпа, люба Майєтто?

    —  Так,— відповіла провінціалка,— у Реймсі.

    —  Овва!  Уявляю  собі,  що то  за  ганебний  стовп у  Реймсі!   Напевно, якась жалюгідна клітка, і в ній крутять самих селюків. Ото не бачили!

    —  Самих селюків!—образилась  Майєтта.— На  Суконному  ринкові в Реймсі?  Ну,  знаєте.  Ми там бачили ще  й  яких злочинців,  навіть таких, що вбили батька й матір!  Селюків!  За кого ви нас вважаєте, Жервезо?

    Безсумнівно, провінціалка ладна була розгніватися за образу честі реймського ганебного стовпа. Та, на щастя, розсудлива дамуазель Ударда Мюньє вчасно змінила тему розмови.

    —  До  речі,  дамуазель  Майєтто,  яке  враження  на  вас  справили  наші фламандські посли? Чи бувають такі у вашому Реймсі?

    —  О  ні,— відповіла  Майєтта,— визнаю,  що  таких фламандців  можна бачити тільки в Парижі.

    —  А ви звернули увагу на того високого посла, що назвав себе пан-чішником?—спитала   Ударда.

    —  Так,— відповіла Майєтта,— він справжній Сатурн.

    —  А цей товстун, у якого обличчя схоже на голе черево? — не вгавала Жервеза.— А той куций, з маленькими очима і червоними набряклими повіками без вій, подібними до маківки будяка?

    —  А  от  на їхніх  коней  просто  приємно  було  дивитися,— промовила Ударда,— як вони чудово по-фламандському вбрані...

    —  Ах, ну що ви, моя люба,— перебила її провінціалка  Майєтта,  відчуваючи цього разу свою незаперечну перевагу.— А що б ви сказали, якби вам довелося бачити в шістдесят першому році, вісімнадцять років тому,   під   час   коронації   в   Реймсі[115],   коней   принців   і   королівського   почту! Чепраки й попони усякого сорту; одні з дамасського сукна, з тонкої золотої парчі, підбиті соболями; другі — оксамитні, підбиті горностаєм; треті — ще якісь, усі ну просто обліплені золотими й срібними оздобами і великими золотими та срібними дзвіночками!  Скільки то грошей мало коштувати?! А чарівні хлоп'ята-пажі, які сиділи верхи!

    —  Нехай   так,— сухо   заявила   дамуазель   Ударда,— але   у   фламандців були дуже гарні коні, і вчора пан купецький  старшина  в  міській  ратуші улаштував на честь гостей чудову вечерю, і за столом подавали  зацукровані солодощі, коричне вино, цукерки та інші делікатеси.

    —  Ну що ви кажете,  сусідко! — вигукнула Жервеза.— Фламандці  вечеряли у пана кардинала, у Пті-Бурбон.

    —   І зовсім ні. У міській ратуші!

    —  І нічого подібного. У Пті-Бурбон!

    —  А  от  і  ні — в  міській   ратуші,— гостро  заперечила  Ударда.— Доктор Скурабль виголосив для них латиною урочисту промову,  з  якої вони залишилися дуже вдоволені. Це мені розповів мій чоловік, а він присяжний   книгар.

    —  А   от   і   ні,   це   було   у   Пті-Бурбон,— відповіла   Жервеза   не   менш запально.— Я навіть можу вам сказати, чим економ пана кардинала їх частував.  Він  видав  дванадцять  подвійних  кварт  білого,   рожевого   й   червоного вина, настояного на кориці, двадцять чотири скриньки подвійних ліонських золочених марципанів, стільки ж свічок по два фунти кожна, півдюжини піввідерних бочок білого та рожевого бонського вина, найкращого з тих,   які   тільки   можна   було   знайти.   Я   сподіваюсь,   що   це   переконливо. Я про це знаю від свого чоловіка, п'ятдесятника при міській раді общинних старост: він сьогодні вранці порівнював фламандських послів з послами отця Жеана та імператора трапезундського, що прибули з Месопотамії до Парижа ще за небіжчика короля і мали сережки у вухах.

    — А все-таки вони вечеряли в міській ратуші,— заперечила Ударда, мало збентежена цими доказами Жервези.— Я можу вам сказати, що там досі ніколи не бачили стільки м'ясних страв і солодощів, як учора.

---