Слава ЗСУ!

    —  А я вам кажу, у палаці Пті-Бурбон, і вас вводить в оману тільки те, що їх обслуговував Ле Сек — сержант з ратуші.

    —  У міській ратуші, кажу вам!

    —  У Пті-Бурбон, моя люба!  Там  навіть ілюмінували  різнокольорови-ми ліхтариками  слово  «Надія»,  написане на великому порталі.

    У міській ратуші! У міській ратуші! І навіть Гюссон-ле-Вуар грав там на   флейті.

    —  А я вам кажу, що ні!

    —  А я вам кажу, що так!

    —  А я вам кажу, що ні!

    Добродушна товстуха Ударда вже була ладна гідно відповісти. Якби суперечка тривала далі, вони б, може, вчепилися одна одній в чепці, але Майєтта раптом  вигукнула:

    —  Погляньте, скільки людей з'юрмилося там у кінці мосту.  Вони  на щось дивляться.

    —  І  справді,— промовила Жервеза,— я чую,  як грають  на тамбурині. Мабуть,   це   мала   Смеральда   утинає   різні   штуки   із   своєю   козою.   Ану швидше, Майєтто!  Наддайте ходи і тягніть вашого малюка. Ви приїхали в Париж, щоб побачити все найцікавіше. Вчора ви дивилися фламандців, сьогодні ми вам покажемо циганку.

    —  Циганку! — вигукнула  Майєтта,  раптом  подавшись   назад   і   міцно стиснувши руку свого сина.— Нехай бог боронить. Вона вкраде мою дитину!  Тікаймо,  Есташе.

    І вона швидко побігла набережною до Гревського майдану. Бігла доти, доки опинилася далеко від мосту. Дитина, яку вона тягла, впала навколішки, Майєтта зупинилася, задихавшись. Ударда й Жервеза наздогнали її.

    —  Ця циганка вкраде вашу дитину? — спитала Жервеза.— Що за дикі вигадки!

    Майєтта, замислившись, похитала головою.

    —  Дивно,— зауважила Ударда,— що й затворниця так само думає про циганку.

    —  А хто ця затворниця? — спитала Майєтта.

    —  Сестра Гудула,— відповіла Ударда.

    —  А хто вона така, ця сестра Гудула? — перепитала  Майєтта.

    —  Одразу  видно,  що  ви  з  Реймса,  коли  цього  не  знаєте! — сказала Ударда.— Це затворниця із Щурячої нори.

    —  Як,— спитала   Майєтта,— ота  бідна  жінка,  якій  ми   несемо  коржа? Ударда ствердно кивнула головою.

    —  Атож.  Ви її  зараз  побачите  біля  віконця  на   Гревському  майдані. Вона думає так само, як і  ви, про тих циганських бродяг,  які грають  на тамбурині та віщують долю людям. Невідомо, звідки у неї цей острах перед циганами. А ви, Майєтто, чому ви тікаєте,  навіть не побачивши їх?

    —  О! — промовила Майєтта,  обхопивши обома  руками біляву голівку своєї дитини.— Я не хочу, щоб зі мною сталося те, що з Пакеттою Шант-флері.

    —  Ах, ось історія,  яку  ви нам  повинні  розповісти,  моя  люба  Майєтто,— сказала Жервеза, беручи її за руку.

    —  Охоче,— відповіла   Майєтта.— Видно,   що   ви   парижанка,   коли   не знаєте про це!  Мушу вам сказати... А втім, про це можна розповідати й на  ходу...  Так  от,  Пакетта Шантфлері  була  гарненька  вісімнадцятирічна дівчина тоді, коли і я була така, тобто вже вісімнадцять років тому, і це її   власна   провина,   коли   сьогодні   вона не є такою ж. як і я — доброчесною, повною, свіжою тридцятишестирічною жінкою, яка має чоловіка й дитину. Проте, починаючи з чотирнадцяти років, їй уже було пізно думати про заміжжя!   Це  була  донька   Гіберто — реймського  менестреля[116] на   річкових суднах, того самого, який грав перед королем Карлом VII під час його коронації та подорожі вниз по нашій річці Велю від Сільєрі до Мюїзона, коли й сама вельмишановна пані Орлеанська діва була на кораблі. Старий батько помер, коли Пакетта була ще зовсім дитиною; у неї лишилася мати — сестра пана Прадона, майстра мідних казанів у Парижі, на вулиці Парен-Горлен, який торік помер. Як бачите, вона була з хорошої родини. її мати, добродушна жінка, на жаль, не навчила Пакетту нічого більше, як трохи гаптувати золотом і бісером. Дівчинка виросла, але залишилась бідною. Вони жили вдвох у Реймсі на березі річки на вулиці Фоль-Пен[117]. Запам'ятайте це! Я гадаю, що саме від цього й пішли нещастя Пакетти. У шістдесят першому році, році коронації нашого короля Людовіка XI, нехай береже його бог, Пакетта була така гарненька й весела, що її скрізь звали тільки «Шантфлері»[118]. Бідолашна дівчина! Вона мала гарненькі зубки і любила сміятися, щоб показувати їх. А коли дівчина любить сміятися, вона на шляху до того, щоб плакати. Красиві зуби занапащають красиві очі; такою була Шантфлері. Вона з матір'ю ледве заробляла на життя. Після смерті музиканта вони дуже зубожіли. їхнє гаптування золотом давало не більше шести деньє на тиждень, що не становить і двох ліардів з орлами. Минув той час, коли батько Гіберто заробляв дванадцять паризьких сольдів в одну коронацію за одну пісню! Якось узимку, це було того самого шістдесят першого року, коли у них не було й полінця дров, ні оберемка хмизу,— великий мороз так нарум'янив щічки Шантфлері, що чоловіки спиняли її, гукаючи — одні: «Пакетто!», а другі: «Пакет-точко!». Це й занапастило її!.. Есташе! Що я бачу, ти знову гризеш коржа!.. Ми одразу зрозуміли, що дівчина пропаща, коли однієї неділі вона прийшла в церкву із золотим хрестиком на шиї. У чотирнадцять років! Подумайте тільки! Спочатку це був молодий віконт де Кормонтрей, власник маєтку за три чверті льє від Реймса; потім месір Анрі де Тріанкур — королівський форейтор; потім — уже простіше,— сержант Шіар де Боль-йон, а далі вона опускалася все нижче й нижче і нарешті перейшла до Гері Обержона — королівського кравця; далі — до Mace де Фрепю, цирульника дофіна, потім до Тевенена ле Муана, королівського кухаря, а далі, переходячи до все більш літніх і менш знатних, вона докотилася нарешті до Гійома Расіна, менестреля, що грав на в'єлі, та Тьєррі де Мера — ліхтарника. Тоді бідна Шантфлері пішла по руках. Вона вичерпала своє золото до останнього сольда. Та що казати! Під час коронаційних торжеств, того ж шістдесят першого року, вона гріла постіль наглядачеві будинків розпусти. І все це протягом одного року!

---