Слава ЗСУ!

    Майєтта зітхнула й витерла сльози, що набігли їй на очі.

    —  Ну  що  ж  тут  такого,   звичайнісінька   історія,— промовила   Жерве-за.— Я не розумію, до чого тут цигани й діти.

    —  Стривайте!—відповіла   Майєтта.— Про   дитину   ви   зараз   почуєте. Шістдесят шостого року,— саме цього місяця, на свято Павла, буде шістнадцять років,— Пакетта народила дівчинку. Нещасна! Вона дуже зраділа. Вона мріяла про дитину вже давно. її мати, добра жінка, яка завжди на все закривала очі, на той час уже померла. Пакетті більше нікого було любити, та і її ніхто не любив. За ті п'ять років, що минули з часу її падіння, вона стала жалюгідним створінням, ця Шантфлері. Вона була сама-самісінька на світі. На неї показували пальцями, глузували на вулицях, її била міська сторожа, з неї сміялися малі обідранці, до того ж їй минуло двадцять років, а двадцять років — це вже старість для жриць кохання. Розпусне життя починало їй давати не більше прибутків, ніж колись давало гаптування. З кожною новою зморшкою вона заробляла на сольд менше; зима знову стала для неї суворою; дрова знову стали рідкими гістьми в її грубі, а тісто — в діжі. Вона вже не могла працювати, бо, ставши дівчиною легких звичаїв, зробилася ледачою, а з лінощів ще більше полюбила легке життя. Кюре з церкви Сен-Ремі каже, що саме такі жінки на схилі віку більш за інших терплять від холоду й голоду.

    —  Так,— зауважила Жервеза,— але до чого ж тут цигани?

    —  Постривайте     хвилину,     Жервезо! — промовила     більш     терпелива Ударда. — Що б  тоді  залишилося  на  кінець,  якби  ви  про  все  дізналися напочатку? Розповідайте далі, Майєтто, прошу вас. Бідолашна Шантфлері!

    Майєтта розповідала:

    —  Отже, вона була дуже жалюгідна, нещасна, щоки її позападали, вона сохла, в'янула, виплакувала очі. Але в своїй ганьбі, у своїй безрозсудли-вості та самотності  вона вірила,  що буде  менш знеславленою й менш самотньою, коли матиме когось, кого б вона любила і хто б любив її. Треба було, щоб це була дитина, бо тільки дитина могла бути досить невинною для  того,   щоб  полюбити  її.   Вона  пересвідчилася  в  цьому  після  того,   як спробувала любити злодія, єдиного мужчину, який ще міг бажати її; однак невдовзі вона зрозуміла, що навіть злодій гребував нею. Цим жрицям кохання,   щоб  наповнити  серце,  потрібен  або  коханець, або  дитина. Інакше вони дуже нещасні. Не знайшовши вірного коханця, вона стала палко бажати   дитини   і,   лишившись   побожною,   день   і   ніч   молила   про   це   бога. І милосердний господь зглянувся на неї і послав їй донечку. Про її радість я навіть не беруся розповідати. Це була злива сліз, пестощів і поцілунків. Вона сама вигодувала свою дитину, зробила їй  пелюшки із своєї ковдри, єдиної, що була в неї на ліжку, і більше не відчувала ні холоду, ні голоду. Вона знову стала гарною. Підстаркувата дівка стала молодою матір'ю. Чоловіки знову почали відвідувати Шантфлері, вона знову знайшла покупців на свій товар, і за всю цю мерзенність брала гроші на пелюшки, слинявчики,  мережані  сорочечки  й  шовкові  чепчики,   не  думаючи  навіть  про  те, щоб купити собі хоча б нову ковдру... Пане Есташ, я вже казала вам, щоб ви не їли коржа... У маленької Агнеси, таке було ім'я дитини, тільки ім'я, бо прізвище  Шантфлері  вже  втратила,   у  цієї  крихітки   було  більше  стрічок і гаптувань,  ніж у  принцеси  Франції!   Серед інших речей  у неї були малюсінькі черевички, такі гарні, яких не мав, мабуть, і король Людовік XI! Мати пошила й вигаптувала їх сама, вона вклала в них усю свою майстерність золотошвейки.  Це були два маленькі  рожеві  черевички,  найкращі  з усіх, які тільки можна було знайти на світі. Завдовжки вони були з мій великий палець, і щоб повірити, що їх можна взути на ніжки дитини, треба було побачити, як їх з цих ніжок скидають. Правда, ці малесенькі ніжки були такі крихітні, такі гарненькі, такі рожевенькі, рожевіші, ніж шовк на черевичках! Коли ви матимете своїх дітей, Удардо, ви зрозумієте, що нема нічого кращого на світі від цих малесеньких ніжок і рученят!

    —  Я б з радістю,— промовила Ударда зітхаючи,— але мені доводиться чекати, поки цього забажає пан Андрі Мюньє.

    —  Проте,— вела далі Майєтта,— у дочки Пакетти були не тільки гарні ніжки.  Я бачила дитину,  коли їй минуло всього чотири  місяці.  Справжнє янголятко! Очі в неї були більші, ніж ротик. І найчарівніше — тонке чорне волоссячко, яке вже кучерявилось. У шістнадцять років з неї була б чорноволоса красуня. Мати не переставала захоплюватися нею. Вона її пестила, лоскотала, купала, чепурила, цілувала без ліку. Вона душі в ній не чула, вона дякувала за неї богові. Гарненькі рожеві ніжки донечки викликали у неї особливе, безмежне захоплення,  несамовиту радість.  Вона не відривала від них своїх уст, не могла намилуватися ними. Вона їх узувала в маленькі черевички, роззувала,  захоплювалася ними,  дивилася крізь них на світло, зворушувалася, бачачи, як вони намагаються переступати по ліжку, і охоче простояла б усе своє життя навколішках, щоб тільки взувати й роззувати ці ніжки, наче то були ніжки немовляти Христа.