Слава ЗСУ!

    А однак зрідка при зітханні її посинілі губи напіврозкривалися й тремтіли, але так само мертво і безвільно, як тріпоче листя від вітру.

    Проте її напівзмертвілі повіки час від часу розплющувались, і вона втуплювала свій глибокий, скорботний, зосереджений погляд у невидимий іззовні куток келії, погляд, який, здавалося, пов'язував усі понурі думки цієї скорботної душі з якимсь таємничим предметом.

    Такою була істота, яку за її жалюгідне житло прозвали «затворницею», а за її одяг — «лахмітницею».

    Три жінки, бо Жервеза приєдналася до Майєтти й Ударди, дивились у віконце. їхні голови заступали слабке денне світло темниці, проте нещасна, яку вони в такий спосіб залишили в темряві, не звертала на них уваги.

    —  Не будемо її турбувати,— пошепки промовила Ударда,— вона в екстазі, вона молиться.

    Тим часом Майєтта розглядала з дедалі більшим хвилюванням цю виснажену, збляклу, скуйовджену голову, і її очі наповнювалися слізьми.

    —  Але це було б дуже дивно,— пробурмотіла вона.

    Коли вона просунула голову крізь грати душника, їй вдалося зазирнути одним оком у той куток, до якого незмінно був прикутий погляд нещасної.

    Коли Майєтта відвела голову від душника, її обличчя було мокре від сліз.

    —  Як ви її називаєте, цю жінку? — спитала вона в Ударди. Ударда відповіла:

    —  Ми її звемо сестрою Гудулою.

    —  А я,— сказала Майєтта,— а я назву її Пакеттою Шантфлері.

    І, притуливши палець до уст, вона знаком запросила Ударду просунути голову у віконце і подивитися всередину. Ударда зазирнула й побачила в тому кутку, куди було спрямовано понурий, несамовитий погляд затворниці, маленький черевичок з рожевого шовку, вигаптуваний тисячами золотих і срібних блискіток.

    Слідом за Удардою зазирнула Жервеза, а потім усі три жінки, дивлячись на нещасну матір, залилися сльозами... Проте ні їхні погляди, ні їхні сльози не привернули уваги затворниці. її руки залишалися схрещеними, її уста — мовчазними, її очі — пильно втупленими в одну точку, і тому, хто знав її історію, цей малесенький черевичок, з якого вона не зводила очей, краяв серце.

    Три жінки ще не вимовили й слова; вони не насмілювалися заговорити навіть пошепки. Ця велика тиша, це величезне горе, це велике забуття, в якому все, за винятком однієї речі, зникло, справляло на них таке враження, ніби вони стояли перед вівтарем під час великодньої або різдвяної відправи. Жінки мовчали, вони були ладні впасти навколішки. їм здавалося, що вони увійшли до церкви у велику п'ятницю.

    Нарешті Жервеза, найцікавіша з трьох, а отже, й найменш чутлива, спробувала примусити затворницю заговорити:

    —  Сестро! Сестро Гудуло!

    Вона повторила це звертання тричі, щоразу підвищуючи голос. Затворниця не ворухнулася,— жодного слова, жодного погляду, жодного зітхання, жодної ознаки життя.

    Ударда лагіднішим і ласкавішим голосом звернулася до неї й собі:

    —  Сестро! — промовила вона.— Сестро, свята Гудуло! Та сама тиша, та сама нерухомість.

    —  Дивна   жінка!—вигукнула  Жервеза.— її   не   розбуркала    б    навіть бомбарда.

    —  Може, вона оглухла? — промовила Ударда.

    —  Може, осліпла? — додала Жервеза.

    —  Може, вмерла? — сказала Майєтта.

    Безперечно те, що коли душа ще не залишила цього нерухомого тіла, яке заснуло летаргічним сном, то вона в усякому разі сховалася в такі глибини, куди не доходять відчуття зовнішнього світу.

    —  Що ж,  доведеться,— сказала  Майєтта,— залишити  коржа  на  вікні. Але   ж   який-небудь   хлопчак   може   його   поцупити.   Як   же   її   розбудити?

    Есташ, увагу якого досі привертав маленький візок, що його тяг великий собака, раптом помітив: його три супутниці щось розглядають крізь віконце. Хлопця розібрала цікавість, він виліз на тумбу, став навшпиньки і, притиснувши своє пухле рум'яне лице до решітки, вигукнув:

    —  Мамо! Я теж хочу подивитись!

    Цей дитячий голос, свіжий, дзвінкий, примусив затворницю здригнутися. Вона повернула голову різким, швидким рухом сталевої пружини, її довгі, дуже худі руки відкинули з чола волосся, і вона спрямувала на дитину здивований, сповнений відчаю погляд. Цей погляд був швидкий, наче спалах блискавки.

    —  О   боже   мій! — вигукнула   вона,   раптом   ховаючи   голову   в   коліна, і здавалося, що її хрипкий голос, проходячи крізь груди, роздирав їх.— Та хоч не показуйте мені чужих дітей.

    —  Здрастуйте, пані,— поважно промовив хлопчик.

    Потрясіння наче пробудило затворницю. Сильний дрож пробіг по всьому її тілу з голови до п'ят; її зуби зацокотіли, вона підвела голову, притиснувши лікті до стегон і обіймаючи руками ноги, немов для того, щоб їх зігріти: