Слава ЗСУ!

    —  О яка холоднеча!

    —  Бідна жінка,— промовила пройнята великим співчуттям Ударда,— може, принести вам вогню?

    Та заперечливо похитала головою.

    —  Ось трохи коричного вина, яке вас зігріє, пийте,— сказала Ударда, подаючи їй пляшку.

    Затворниця знову похитала головою, пильно подивилась на Ударду й промовила:

    —  Води!

    Але Ударда наполягала:

    —  Ні, сестро, вода це не напій для січня. Треба випити трохи коричного вина і з'їсти оцього маїсового коржа,  якого ми спекли для  вас.

    Затворниця відштовхнула коржа, який подала їй Майєтта, і промовила: — Чорного хліба!

    —  Ну ж бо,— сказала Жервеза, теж пройнята жалем, розв'язуючи свою шерстяну накидку,— ось накидка, вона тепліша  ніж ваша.  Одягніть її на свої плечі.

    Нещасна відмовилась від накидки так само, як від пляшки та від коржа, і відповіла:

    —  Мішок.

    —  Але треба ж, щоб ви хоч якось відзначили вчорашнє свято,— заперечила добра Ударда.

    —   Я його відчула,— промовила затворниця,— ось уже другий день, як у мене немає води.— Після мовчанки вона додала: -— У свята про мене забувають. Добре роблять. Навіщо цим людям думати про мене, коли я не думаю про них? Згаслому вугіллю — холодний попіл.

    І, ніби стомившись від того, що стільки сказала, вона опустила голову на коліна. Проста й співчутлива Ударда, яка зрозуміла з її останніх слів, що вона все ще скаржиться на холод, простодушно спитала ще раз:

    —  То що, принести вогню?

    —  Вогню! — промовила   лахмітниця   з   дивним   виразом.— А  ви   дасте трохи вогню і моїй біднесенькій дитині, яка вже п'ятнадцять років лежить у землі?

    Уся вона тремтіла, голос ЇЇ тремтів, очі блищали, вона стала навколішки і раптом простягла свою білу худу руку до Есташа, який дивився на неї здивованим поглядом.

    —  Заберіть   цю   дитину! — вигукнула   вона.— Тут   зараз   пройде   циганка!

    Затворниця припала обличчям до підлоги, її чоло вдарилося об плиту, наче камінь об камінь. Трьом жінкам здалося, що вона вмерла. Але через хвилину затворниця заворушилась, і жінки побачили, як вона на колінах і ліктях поповзла в куток, де був малесенький черевичок. Вони не насмілилися зазирнути туди. Вони більше її не бачили, але почули тисячу поцілунків і тисячу зітхань, змішаних з нелюдськими криками і глухими ударами, ніби вона билась головою об стіну. Після одного з таких ударів, настільки сильного, що всі три жінки здригнулися, вони не почули більше нічого.

    —   Невже   вбилася? — промовила   Жервеза   і,   зважившись   просунути голову в душник, загукала:

    —  Сестро! Сестро Гудуло!

    —   Сестро Гудуло! —повторила й Ударда.

    —   Боже мій! Вона не ворушиться,— промовила Жервеза.— Невже вона мертва? Гудуло! Гудуло!

    Майєтта, яка досі була так схвильована, що не могла говорити, зробила над собою зусилля й сказала:

    —  Постривайте.— Потім,   нахилившись   до   віконця,   гукнула:—Пакег-то! Пакетто Шантфлері!

    Дитина, яка безтурботно дме на погано запалений гніт петарди і викликає вибух, що опалює їй очі, не лякається так, як злякалася Майєтта, побачивши, яке враження справило це ім'я, раптово кинуте в комірчину сестри Гудули.

    Затворниця здригнулася всім тілом, підвелася на свої босі ноги і стрибнула до вікна; очі її горіли таким вогнем, що Жервеза, Ударда та Майєтта з дитиною подалися назад до парапету набережної.

    Зловісне обличчя затворниці тісно притулилось до ґрат віконця.

    —  Ох! Ох! —несамовито регочучи, закричала вона.— То циганка мене кличе!

    У цю мить сцена, що відбувалася біля ганебного стовпа, привернула до себе її блукаючий погляд. Жах спотворив її обличчя, вона простягла крізь

    граги свої кощаві руки и закричала голосом, що скоріше нагадував передсмертне хрипіння:

    —  Це знову ти, циганське поріддя! Це ти мене кличеш, крадійко дітей! То будь же ти проклята! Проклята! Проклята!

IV. СЛЬОЗА ЗА КРАПЛЮ ВОДИ

    Ці слова були, так би мовити, сполучною ланкою між двома сценами, які досі розгорталися паралельно й одночасно, кожна на своїх окремих підмостках: одна, про яку ви оце прочитали, у Щурячій норі, друга, про яку зараз прочитаєте,— на сходах ганебного стовпа. Свідками першої були тільки троє жінок, що з ними читач щойно познайомився; глядачами другої був весь той люд, що, як ми вище бачили, юрмився на Гревському майдані навколо ганебного стовпа та шибениці. Але юрба, що їй чотири сержанти, які з дев'яти годин ранку стали на свої пости біля чотирьох стінок ганебного стовпа, обіцяли ту чи іншу екзекуцію — коли не страту на шибениці, то покарання канчуками або відрубування вух, словом, щось цікаве — цей натовп так швидко зріс, що чотири сержанти, яких він оточив тісним кільцем, не раз були змушені, як тоді казали, «утискувати» його ударами важких нагаїв і крупами коней.