Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Ми працювали, як скажені, поки за кілька днів свято не зійшло нанівець і до нас за лаштунки не з’явився стражник — у червоному мундирі з білими смугами, з пікою в руках та з коротким клинком при поясі. Гезина спробувала з ним кокетувати — з таким самим успіхом можна було спокушати ляльку, страчену перед будівлею суду. Ми очистили площу так швидко, як тільки могли — однак Флобастер не поспішав залишати місто, гадаючи, мабуть, що в кишенях городян ще повно наших грошей.

…Обсмикуючи спідницю, я роздумувала — повертатися до фургончика, чи знайти собі цікавіше заняття. Із сусіднього візка долинало могутнє хропіння Флобастера; Пащека дзвякнула ланцюгом і вляглася зручніше. Здригаючись від холоду, я прокралася назад, відчинила скриню й витягла першого плаща, який трапився під руку.

Це був плащ із фарсу про Трире-простака; я виявила це вже на вулиці, але повертатись не хотілося, а тому щільніше загорнула плаща та прискорила крок, аби зігрітися.

Власне кажучи, вже за кілька кварталів я пожалкувала про свій захід. Місто було як місто, гарне, звичайно, але що я — міст не бачила? Минуле свято нагадувало про себе купами сміття, в якому діловито порпалися похмурі смугасті коти — чомусь усі смугасті, ну просто як брати! Крамнички й трактири здебільшого були зачинені, та я й не взяла з собою грошей; кілька разів мене гукали — спершу якийсь хлюпик, з вигляду ніби лакей, потім ще хтось, далі — це ж треба! — сажотрус. Цей мене особливо розлютив — пика чорна, тягарець у руках, а й собі береться фліртувати! Я відбрила його так, що бідолаха мало не скотився з даху…

Одним словом, настрій було остаточно зіпсовано, до того ж, я боялася заблукати; і ось варто мені було повернути назад, як я побачила Його.

Мене, мабуть, саме небо захищає. Пан Блондин ішов мені назустріч із якимось хлопчиськом, трохи старшим за мене. Хлопчисько сяяв, як начищений чайник; я відступила їм з дороги — але мій кумир навіть не глянув на мене. Він взагалі мене не помітив, начебто я деревце при дорозі… Я проковтнула образу, тому що, по-перше, він міг уже мене забути, а по-друге, обоє були надто захоплені розмовою.

Я скромно пропустила панів і довго та замислено дивилася їм услід — а тим часом ноги мої, про які я геть-чисто забула, потупцяли-потупцяли, та й рушили за ними, тож коли я нарешті отямилась, запізно було будь-що змінити.

Так, вервечкою, ми пройшли кілька кварталів; Пан Блондин і його супутник зупинилися на перехресті, постояли, очевидно, прощаючись; далі мій кумир махнув рукою екіпажеві, що саме підкотився, — та тільки я його й бачила!

Хлопець, втім, залишився; сухорлявий такий цілком симпатичний хлопець, трішки сутулий; він провів екіпаж очима, повернувся й повільно рушив у протилежний бік.

На мене знову напало натхнення — саме напало, як розбійник. На плечах у мене лежав плащ, у якому я грала Скупу Бабу в фарсі про Трире-простака; цей плащ було не тільки пошито з чудової щільної тканини, яка захищала мене від ранкового холоду, але й прикрашено довгими сивими патлами по краю.

Хлопець, недавній супутник Пана Блондина, неквапно йшов далі; давно відпрацьованим, звичним рухом я натягла плаща собі на голову, зігнула ноги в колінах і сховала в темних складках усю свою немічну, згорблену постать. Сиві пасма розвівалися на вітрі; раз у раз доводилося здувати їх, щоб не затуляли очей.

Зі спритністю, несподіваною для бабусі, я наздогнала хлопця та задріботіла трохи збоку; хлопець вочевидь походив з родовитих і багатих кварталів, це вам не лакей і не сажотрус, породу відразу видно. Він ішов повільно, але слабкі старечі ноги насилу встигали за ним; я засапалася, не витримала й кашлянула.

Він озирнувся; на обличчі його блукав той неуважно-щасливий вираз, із яким він провів Пана Блондина. Щоправда, коли побачив мене, щастя трохи поменшало — що гарного в старезній бабі з розвіяними патлами, яка з’являється раптом, наче з-під землі! Втім, хлопець відразу опанував себе, на його обличчі змалювалася ввічлива увага, яка личила такому випадкові.

— Добрий юначе, — продеренчала я надтріснутим голоском, — підкажи бідній дурній бабі, що за прекрасний пан щойно розмовляв із тобою?

Його губи здригнулися тут були й гордощі, й сором’язливість, і задоволення, і якась перевага:

— Це мій батько, шановна.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб переварити це повідомлення. Обличчя хлопця здавалося непрониклим, однак я ж бачила, що він от-от лопне від гордощів. Втім, він вирішив, що старечу цікавість цілком вдоволено, повернувся та покрокував геть; мені довелося покректати, щоб наздогнати його знову:

— Е-е… Дитинко… Кликати його як?

Попередня
-= 11 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!