Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Він зупинився, вже трохи роздратовано:

— Ви нетутешня?

Я охоче закивала, трясучи сивими патлами та розглядаючи співрозмовника крізь вузьку щілину свого саморобного каптура. Здається, хлопець ні на хвилину не сумнівався, що вже тутешні всі як один зобов’язані впізнавати його татуся з обличчя.

— Це полковник Егерт Солль, — сказав він. Таким самим тоном міг би сказати, що це володар хмар, мешканець засніжених вершин і заклинач сонця.

— Світле Небо! — вигукнула я, присідаючи мало не до землі. Егерт Солль! Подумати тільки! То ж бо я дивлюся — личко знайоме!

Тепер він глянув на мене здивовано.

— Маленький Егерт, — прошепотіла я проникливо, — ось яким ти став…

Він насупився, начебто намагаючись щось пригадати. Пробурмотів нерішуче:

— Ви з Каваррена, чи що?

Любий мій хлопчику, подумала я аж із якоюсь ніжністю. Як із тобою легко! З Каваррена…

— Із Каваррена! — задеренчала я натхненно. — Ось де він ріс, батько твій, на моїх очах ріс, без штанців бігав, пішки під стіл ходив…

Він насупився «без штанців» було, мабуть, надто сміливо.

— Маленький Егерт! — я трусилася від почуттів, які мене переповняли. — Та чи знаєш ти, юначе, що цього самого твого батька я й на колінах гойдала, й голівку його білявеньку гладила, й шмарклі втирала, а він, паливода, усе так і пантрував, аби льодяник з комода поцупити…

Хлопець відсахнувся, витріщив очі; тим часом моє сентиментальне старече серце заходилося в солодких спогадах:

— Очиці-бо жваві… Через паркан до нас шасне, бувало, та давай яблука красти…

Він голосно ковтнув — шия сіпнулася — але на слово так і не спромігся.

— А старий же батько мій, покійний, лозину одного разу як узяв…

— Що ви мелете, вичавив він нарешті. Який… небіжчик?

У нього, бідолашного, все перемішалося в голові. Я насідала:

— …А як підріс наш соколик… Літ десь із дванадцять було йому… Втечу, каже, в актори, лицедіяти буду на сцені… У трупі пана Флобастера… Тут уже його батечко, дідусь твій, лозину як узя…

— Ви, напевно, божевільна, — обережно припустив він, — або переплутали ім’я.

Він задкував дедалі швидше, відчуваючи, мабуть, страшенну досаду через те, що трапилася йому ця надзвичайно прудка та спритна баба:

— Я?! Як можна, дитинко, я вже вісімдесят років як усе пам’ятаю! Акторка його зманила, і така собі акторка — ні спереду, ні ззаду…

Він почервонів, рвучко повернувся й пішов геть; я наздогнала його та побігла поруч; дорогою трапилася калюжа, і я, охоплена запалом, перестрибнула так, що поверхнею води пробігли брижі. Він сповільнив крок і підозріливо скосив на мене око. Щоб залагодити помилку, я закректала з подвоєною силою; сиві патли забилися мені до рота:

— Тьфу… Синку… Тьфу… Не біжи… пожалій… бабу… Актриска та… паршива була, це я тобі ка…

Ніби з неба звалився гуркіт коліс. Просто перед моїм обличчям виявилося каре кінське око у віночку з довгих вій; ще мить — і круглі волохаті копита втоптали б мене в бруківку. Закричав кучер, у потоці його слів я розібрала тільки «стару суку»; гаряче кінське дихання відсунулося — й карета, величезна, позолочена, пузата, немов кабан, промчала повз нас, та встигла облити мене брудом, засліпити миготінням шпиць, вилаяти чорним ротом ліврейного лакея, що громадився на задку…

…Моя лайка полетіла йому в спину; він озирнувся, і я ще встигла побачити, як витяглося та почервоніло лакейське обличчя. Карета давно зникла за рогом, а я стояла посеред вулиці та репетувала, як базарна перекупка, лаялася крізь сльози, що навернулись на очі, сварилася вслід, намагаючись криком вигнати запізнілий жах — ще волосинка, й переїхали б…

Потім я виявила, що стою з непокритою головою, що волосся розсипалося в мене по плечах, а чудовий плащ із фарсу про Трире-простака затиснутий у мене в опущеній руці та купає в калюжі свої сиві патли.

Мій недавній співрозмовник стояв трохи віддалік, і на обличчі його повільно змінювалися всілякі суперечливі почуття. Очевидно, перетворення згорбленої баби на молоду й дуже сварливу особу справило на хлопця неабияке враження.

— Відвідайте виставу, онучку, — сказала я йому сухо. — Трупа пана Флобастера, найкумедніші в світі фарси…

Розвернулася й пішла, волочачи плащ по бруківці та кленучи свій дурнуватий, несподіваний, абсолютно марний авантюризм.

Неабияк поблукала я, поки повернулася до місця нашої стоянки, отримала прочухана від Флобастера та випрала плаща в діжці з крижаною водою. Дружина нашого хазяїна — весела молодиця — крутилася навколо нас без кінця, їй було цікаво подивитися на мандрівних комедіантів.

Попередня
-= 12 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!