Слава ЗСУ!

— Наймиліша пані, — звернулась я до неї, — ви чули коли-небудь про пана на ймення Егерт Солль?

Вона мало не підскочила:

— Полковник Солль? Як же, це, люба, герой… Це, люба, якби не він, то й місто спалили б, уже років дванадцять або більше, як набіг той був… Ти молода, може, не пам’ятаєш, але вже ж чула, напевне, хто їх знає, звідки набігли, як сарана, орда величезна, скажені, голодні й по-нашому не розуміли… Різали й старих, і малих. Облога була, бургомістр розгубився, начальник варти втік… Полковник Солль, довгих літ йому, тоді ще не полковник… От уже хто боєць, так боєць, варту зібрав, людей зібрав, чоловік мій ходив, от… Відбили нелюдів тих, зі стін поскидали, кого в ліс загнали, кого в ріці потопили… Ну, і своїх поклали — менше, ніж у Мор, а все одно зріділо місто… А якби не полковник Солль, то й не знаю, дівонько, що було б, спалили б, пограбували, перебили, та й край…

Я подякувала говіркій жінці. Плащ висів на старій мотузці, заливаючи землю мильними патьоками.

Воістину сором — чудовисько з червоними, як жар… вухами.

* * *

Кабінет називався кабінетом декана Луаяна, хоча сам декан помер двадцять років тому й ніхто з теперішніх студентів ніколи його не бачив. Декана пам’ятав дехто з професорів; пан ректор, немічний старий, полюбляв переривати лекцію заради розповіді про чудову людину, яка сходила колись на цю славну кафедру. Втім, найживішою пам’яттю про декана Луаяна була його донька, пані Торія Солль, що царювала в бібліотеці, читала лекції та завершувала наукову працю в старому батьковому кабінеті. Вперше в історії настільки чудового навчального закладу до святая святих науки було допущено жінку; Торія вважалася визначною пам’яткою, оскільки була, до всього іншого, бездоганно гарна та щаслива в шлюбі, а чоловіком її був герой облоги, полковник Солль.

…Егерт шанобливо застукав у важкі, до дріб’язків знайомі двері. Торія сиділа за величезним батьковим столом, який простирався перед нею, як засіяне фоліантами поле бою. Із двох дерев’яних крісел з високими спинками підхопилися назустріч Соллю двоє досить молодих ще професорів. Після церемонного поклону обоє поквапливо вибачилися, негайно послалися на невідкладні справи та шаснули за двері.

— Ти мені розігнав учену раду, — сказала Торія.

Егерт посміхнувся широко й кровожерно — начебто сама думка про втечу вчених чоловіків зробила йому приємність. Гордо обвів поглядом спорожнілу кімнату й щільно причинив двері за втікачами.

— Щось сталося? — невпевнено припустила Торія.

Егерт рушив через весь кабінет — так скрадається барс, який набачив у заростях плямисту спинку лані. Торія про всяк випадок відступила під захист письмового столу:

— Полковнику, тут храм науки!

Егерт легко перестрибнув через маленький візок на коліщатах. Розгорнута книга на верхній полиці злякано сплеснула сторінками.

— Полковнику, тпрусь!

Солль спритно обігнув громаддя письмового столу й опинився там, де Торія стояла за мить до того — але де її вже не було, бо швидка, як струмочок, у свої майже сорок років, пані професорка сховалася за високим кріслом:

— Варто! Беззаконний напад на мирних селян!

Егерт акуратно уклав друге крісло на бік — щоб супротивникові ніде було сховатися. Торія обурено скрикнула; якийсь час минув у безжальному переслідуванні трепетної жертви — але полковник Солль так послідовно викурював втікачку з шаф та з-за портьєр, що зрештою зловив її.

Строга зачіска Торії трохи постраждала.

— Це не за правилами… — відбивалася професорка. — Негайно відпусти нещасну жінку.

— Я зроблю її щасливою.

— Просто отут?!

— Де застану.

— Полковнику, що ти ро… Божевільний Соллю, божевільний, відпусти, інакше лекції…

— Лекції? — зачудувався Егерт.

— Зірвуться… — блаженно видихнула Торія в його очі, що сміялися.

— Зірвуться лекції! — прошепотів Егерт у побожному жаху. — Зірвуться!

Тоді вона заплющила очі, щоб не бачити його обличчя, щоб тільки відчувати губами його губи, вилиці й очі. Її ніздрі роздувалися від запаху Егерта — запаху дому, волі та спокою, дочки й сина; і Луар, і Алана успадкували часточку запаху його шкіри, це був найкращий із відомих їй ароматів.

— Давай зірвемо лекції, — прошепотів його голос у її темряві.

— Май совість! — простогнала вона, наступаючи гостроносою туфелькою на його м’який ботфорт. — Це… не можна, кабінет же!

Його руки трохи розтиснулися, і їй довелося зробити над собою зусилля. Ще одне зусилля за майже двадцять років шлюбу; майже двадцять років Торія боролася сама з собою — просто вражало те, наскільки нетривка маска добропорядної професорки — адже від єдиного дотику цього чоловіка, її полковника, її Егерта, її чоловіка, вся витримка й уся вченість спливали, як вода, оголюючи на дні її натури шалену, ненаситну, жагучу жовту кішку…