Слава ЗСУ!

Це випробування, зрозумів Луар. Він зі мною грається.

Батько нарешті відірвав погляд від води й зазирнув синові у вічі:

— Ти не віриш мені, Денеку?

І цієї миті Луар зрозумів, що все правда. Батько не жартує і не грається, кожне слово дається йому з болем, він ламає зараз той героїчний образ, давно змальований в уяві Луара, ризикує повагою власного сина…

Луар закліпав.

— Мама знає, — провадив батько. — Вона… бачила мене… таким, що… Краще не згадувати. Але ти… Сьогодні я знову побачив, як ти… ховаєшся в затінок. І тоді я зважився. Розповісти тобі. Зрештою… я скинув закляття, та все одно минули роки, перш ніж я став таким, як зараз… А ти ще малий. Я не бажаю тобі й сотої частки тих… Того, що було зі мною. Будь щасливим, будь таким, як ти є… Не муч себе цим вічним порівнянням. Розумієш, чому?

Луар дивився вниз, і в його голові панувало сум’яття. Мокрі долоні начебто примерзли до холодного кам’яного поруччя; батько стояв перед ним і чекав на його відповідь — як підсудний.

По воді тяглися бляклі осінні листочки; Луар не міг зосередитися. Все це надто несподівано. Ішли, мовчали, було гарно…

І тоді він згадав.

Тоді теж було листя — на воді й на березі… Йому було тринадцять, і пахло сіном. Він відчув біль, але не зрозумів відразу, що сталося, сіпнувся, опустив очі — й побачив у тьмяній траві гадюку.

Послабшали ноги. Світ затягся чорним серпанком; Луар хотів бігти й не міг зрушити з місця — та люди на березі почули його розпачливий зойк.

Жалобна завіса. Страх, від якого ціпенієш усередині; біле й жорстке батькове обличчя: «Не бійся».

Лезо ножа в багатті. Ремінь, що перетяг ногу до повного оніміння. Якісь перелякані жінки; батько обірвав їхнє голосіння одним хльостким коротким словом. А матері тоді не було на березі — вона чекала народження Алани…

Мокре сіно. Запах тьмяної трави. І байдуже, який маєш вигляд і як на тебе подивляться, несила вдавати хоробрість — але батько спокійний: «Зараз буде боляче».

Він кричав і пручався. Він боявся розжареного заліза більше смерті — вже краще вмерти від отрути…

Але батько був несхибний; дужі руки скрутили Луара, як курчатко.

Пола батькової куртки, стиснута в зсудомлених пальцях. Приголомшуючий біль; багаття, широка долоня, що затискає рот. Раптове полегшення. Біле очужіле обличчя, й на губах — Луарова кров. Вода. Холодна вода.

«Ось і все».

І спокій сповзає з цього обличчя, наче маска…

А потім Луар-підліток лежав на возі й дивився в небо. І здивовано думав про дивацтва долі та нескінченно довге життя попереду…

Він не знав, як у ті хвилини почувався батько. Напевне, в роті Солля-рятівника була ранка — отрута, висмоктана з тіла сина, дістала тепер і його самого, так що навіть цей могутній організм якимось дивом із нею впорався…

Ледве Солль відіслав сина додому, як сам забився в корчах. Нічого цього Луар у ті хвилини не знав…

Мить гострого щастя — погойдування воза, тихий голос візника, над світом — вечірні небеса, зелені з золотом…

…Блякле листя під мостом. Неквапний осінній парад.

— Я… хотів як краще, Денеку, — стомлено мовив батько. — Я хотів звільнити тебе… Від… ідеалу, чи що… Може, й не варто було…

Луар перевів подих і міцно-міцно стис тверде плече людини, яка стояла перед ним.

Обійняти б. Але не можна. Не хлопчисько.

* * *

Уночі в щільно закритому фургончику тепло й задушливо — від нашого дихання. Ранком гострий, як голка, крижаний протяг таки пробрався в якусь шпарину й схопив мене за ногу; я зіщулилась, примружилась, протираючи очі та мало не розриваючи собі рота смачним позіханням, і вибралася назовні.

Під небом було сіро та холодно. Три наші візки стояли, збиті в купу, в якомусь дворі; Флобастер домовився з хазяїном за тиждень наперед. Під ногами блукали кури; сонна Пащека, прив’язана ланцюгом до колеса, спідлоба розглядала їх одним розплющеним оком. Я озирнулася, прикидаючи, де тут безкарно можна справити потребу.

За День Превеликої Радості ми заробили стільки, скільки не заробляли за цілий ярмарковий тиждень. Грали допізна, грали при смолоскипах, Муха змок, бігаючи з тарілкою, а веселі монети дзенькали та дзенькали, і Флобастер підганяв: ще! ще!

Баріан захрип; Гезина співала, акомпануючи собі на лютні, Флобастер читав власні сонети, десь стріляли з гармат, крутилися вогненні колеса, пахло димом, порохом і дорогими парфумами. Всі ми похитувалися, немов п’яниці чи матроси. Нарешті завісу було запнуто й Флобастер посадив на ланцюг нашу вічну супутницю — злісну суку на кличку Пащека. Муха де стояв, там і звалився; інші з натугою добралися до фургончика, попадали покотом, і, засинаючи — обличчям у вологу мішковину — я чула, як рве струни п’яна скрипка, приграючи не менш п’яним, захриплим співакам…