Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

— А навіщо тобі, Ансіне? — тихо спитав Егерт.

Виникла нова пауза — а далі кулак судді з гуркотом опустився на стільницю, так, що мало не перекинувся свічник:

— Ви не розумієте, про що я говорю), полковнику?! Чи вдаєте, що не розумієте? Може, принести вам чий-небудь маленький труп з ланцюгом на переломленій шиї?!

Дивно, але від його крику Егерт відчув полегкість; він навіть діловито подумав, що до кінця розмови треба і йому дозволити собі щось подібне — тоді в тих, хто сидить у кордегардії, залишиться в пам’яті, що не «суддя кричав на полковника», а «вони сварилися»…

Суддя перевів подих. Знову потер щоку, попросив майже жалібно:

— Егерте… Не примушуй мене… Ти схожий на хворого, який приховує свою хворобу від лікаря.

Солль закинув голову й розсміявся. Затулив обличчя руками:

— Ансіне… Друже Ансін… Якби ти міг зцілити мене… Якби хто-небудь на світі міг виправити… Присягаюся, я віддав би цій людині всі свої гроші, всю свою славу, все життя до секунди й кров до останньої краплі… Але нічого не можна змінити — й нікому не цікаво, що ж відбулося… Пробач, але я не скажу навіть під катуванням. Запитуй що завгодно інше — я відповім, клянуся…

Суддя похмуро розглядав уперте, майже натхненне Соллеве обличчя. Знову переплів пальці, опустив кутики рота:

— Соллю. Я маю підстави думати, що твій син не сповна розуму. Що саме він через свою душевну хворобу робить ті жахливі злочини, від яких тремтить усе місто.

Егерт устав і відійшов до вікна. Вечоріло, неподалік старий ліхтарник дерся на свою драбину, й Егерту здалося, що він чує його натужне дихання.

Власне, що ж тепер? Якої реакції чекає від нього суддя, якої реакції він чекає сам від себе? Посміхатися й повторювати: «Це неможливо», чи гніватися й кричати: «Ні! Не може бути!» — а може, просто вдавати цілковите нерозуміння, адже це й справді ні на що не схоже…

Що той хлопчисько робив у лігвищі Сови?! Навіщо йому знадобилася ця сутичка… І як він сміє, шмаркач, доглядати могилу того, хто…

— Егерте, — ще раз покликав суддя в нього за спиною.

…який катував його матір? Ката й ґвалтівника… Невже родинний зв’язок, кров, невже це настільки міцні пута, для яких решта не має значення?

…А він сам, Егерт? Що за сила змусила його відштовхнути сина, що був часткою його самого, за якого він без роздумів ладен був віддати життя? Хіба не ті самі кревні пута, тільки розірвані, перекручені, споганені?

— Егерте, — суддя підійшов і зупинився за його спиною. — Вчора його бачили на могилі Фагірри, й він надяг плаща…

— Виходить, він уже в місті? — вирвалося в Солля.

— А ти бачив його поза містом? — жваво поцікавився суддя.

Ліхтарник упорався нарешті з ліхтарем, і по вулиці, яка темніла, розпливлося тьмяне тепле світло. Егерт мовчав.

— Я думаю, він хворий, — сказав суддя м’яко. — Але якщо все, про що я говорю, правда… Я прийшов до тебе, Егерте, бо я твій друг. І я прошу тебе самому заарештувати Луара — інакше його вб’ють, як уже вбили того божевільного старого… Тому що люди не сліпі, — в останніх словах Егерту почувся прихований докір.

— Це не він, — озвався Солль глухо. — Невже не можна встановити за ним стеження… І довести його алібі?!

Суддя зітхнув:

— А за ним… неможливо встежити, Соллю. В твого сина… Виявилися дивні властивості. Він зникає і з’являється, ніби з-під землі… Однак щодня буває в Університеті, в кабінеті декана Луаяна…

Егерт зі стиснутими зубами прийняв цей новий удар. Суддя похитав головою:

— Так… Над Луаром збираються хмари. Місто чекає розплати… За всі ці смерті. Старий був невинний — але все-таки загинув… Гадаю, городяни не проводитимуть дізнання. Дізнання проведу я, а ти — ти заарештуєш Луара. Негайно.

— Сова, — сказав Егерт крізь зуби. — Завтра я виступаю проти Сови.

Рішення прийшло до нього раптово — однак він миттю запевнив себе, що день початку експедиції було обрано заздалегідь і шляху до відступу нема.

Суддя пройшов напівтемним кабінетом. Зупинився, звів брови:

— Якщо за цей час трапиться нове вбивство…

— Це не він! — пошепки вигукнув Егерт. — Сова… Убиває щодня. А Луар… Не вбивця. Ти переконаєшся. Я затримаю його… Коли повернуся.

Суддя вагався.

— Це не він, — повторив Егерт із усією силою переконання, на яку був здатен. — Усе буде, як ти скажеш… Я візьму його, замкну, й ти побачиш… Але не зараз, мені потрібно спершу спіймати Сову… Це мій обов’язок, я мушу, не можу інакше… Ти довго вичікував — зажди ще кілька днів… Не займай! Я сам…

На обличчі судді читався сумнів — однак він якийсь час мовчки вдивлявся в Егертові очі, по тому повільно, через силу кивнув.

Попередня
-= 113 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!