Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

* * *

По півночі площа перед Вежею порожніла — темні чутки й страшні події в місті протягом останніх місяців розганяли мешканців по домівках, патруль показувався рідко, сторож зі своїм калаталом теж волів триматися подалі — тому Луар спокійно міг підійти непоміченим до наглухо замурованих воріт.

Права рука його мертвою хваткою стискала на шиї медальйон. Дивно покращав його зір у темряві — очі розрізняли посеред темної кладки десяток нових, світліших цеглин — на тому місці, де був пролом, через який колись пропустили його всередину…

Він замружився. Медальйон боляче вп’явся в судомно стиснуту долоню.

…Тому що служіння йому є таємниця…

Йому здалося, що там, за кладкою, перемовляється безліч голосів — і не моторошних нічних, а буденно-пожвавлених, немов на залитій сонцем площі…

Ніколи раніше в нього не було видінь.

…Таємниця — сенс, а решта відкриється згодом…

Тепер йому привиділася кладка — темна від часу й дощів, з нескромною світлою плямою посередині… Зримий доказ безпринципності бургомістра, який…

…Не годиться говорити з неофітами про глибокі таїнства Лаша… Однак чи є на землі служба почесніша?!

І Луар переступив кладку — тому що насправді ворота були вільні й розчинені, і зсередини долинали голоси.

Він крокував освітленими коридорами; люди в сірих каптурах розступалися перед ним, опускаючи голови в шанобливому поклоні. Він кивав у відповідь — і йшов далі, минаючи сходи та переходи, тому що попереду маячів хтось, і не можна було відставати…

Заґратоване вікно доносило звуки й запахи площі; Луар пройшов повз нього, прагнучи не відстати від свого проводиря. Хвилина — і перед обличчям у нього виявилася стіна важкого оксамиту, від густого духу пахощів запаморочилась голова… А наступної миті запахло ще й димом, тому що посеред чорного оксамитового полотнища розповзалася вогненна пляма.

Луар дивився, як жовті язики полум’я проїдають важку тканину; вогонь розходився кільцем, і ширилася кругла діра, в якій стояла, здається, дитина, і була вона в червоному, а в руках тримала чи лійку, чи трубу, з надр якої клубами валував дим пахощів, що куріли…

А потім пролунав звук, від якого Луар здригнувся. Звук нагадував крик прадавнього чудовиська посеред всесвітнього попелища.

Отвір, що палав у оксамитовій стіні, обернувся на отвір у золотій пластинці, й маленький старий у брудній сірій хламиді накивав пальцем на когось, прихованого в затінку: «Не для всіх… Для всіх не буває… Облиш свою іржаву іграшку. Тобі не зупинити…»

Оксамит, охоплений полум’ям, безгучно впав.

…Спадали плащі, зблискували очі з-під навислих каптурів, віддалений, приглушений спів… Гряде, гряде… З неба здерли шкіру. І вода загусне, як чорна кров… І земля закричить розверзнутими ротами могил… Ззовні… Іде ззовні… Благаю, не відчиняй…

Плащі розступилися — маленький сірий старий сидів навпочіпки, і в руках у нього була наполовину випатрана, слизька, витрішкувата рибина.

«Не для всіх, — сказала рибина. — Для обраних… Знову. Все спочатку… Призначено — відчинить».

«Лаш-ш… — засичали плащі. — Лаш-ша… Таємниця, коріться таємниці…»

Одне з дзеркал тріснуло й обсипалося зазубренними скалками; у проламі стояв невисокий, жовтолиций чоловік із занесеним кулаком — а з кулака звисав золотий ланцюжок.

«Істинне все, що є, — крикнув він тонко й глузливо. — Чого нема — хибне… Справжня іржа, але твій засув іржавий також… Ім’я Лаша поросло прокльонами. Могутність…»

Випатрана рибина закотила очі й здохла.

«Хто покладе край? — запитав старий у сірій хламиді, й голос у нього був несподівано низький. — Хто визначить межу могутності? Вона ввійде, щоб служити мені».

Той, жовтолиций у отворі розбитого дзеркала, опустив руку:

«Дурень. Не вона. Ти».

Старий у плащі, до поли якого пристала риб’яча луска, підхопився:

«Один хазяїн! — пророкотів він, і туга хвиля повітря вдарила Луарові в обличчя. — Одна рука над світом… Моя рука, й перша парость нового врожаю…»

«Дурень, сказав жовтолиций, її рука. Не відчиняй».

«Лаш, — зашелестіли плащі. — Лаш-ша… Аш-ша… Таємниця… Могутність… Влада…»

«Я їй хазяїн, — спокійно сказав сірий старий. — Лаш».

«Ні», — відгукнувся жовтолиций.

У Луара скаламутилося в очах; зникла зала й пропали дзеркала, він побачив себе звірям, комахою, крихітною істотою, що дивиться знизу на велетенські темні двері. Замкнений засув нагадував таран для штурму міських воріт…

Потім із тріском розірвалася тканина; Луар зрозумів, що давно вже лежить, і лежить на м’якому; повернув голову й мало не захлинувся криком: під ним були напіврозкладені трупи, ціла гора трупів, тепла гора, схожа на желе…

Попередня
-= 114 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!