Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Власний крик його злився з басовитим криком сірого старого, старий рвав власні патли, що вибилися з-під каптура: «Ні, не так… Не так, не…»

«Так», — сказав жовтолиций. Луар, що втопав у смердючому місиві, схопив у зуби золотий медальйон.

…Тиша й темрява. Він знову лежав — цього разу на твердому, на вологих дошках, і тягло не пахощами й не падлом, а просто вогкістю та запустінням.

— Гра, — сказав Фагірра. — Усе гра… Але не ми граємо. Грають нами, Луаре.

Він стояв поруч — стомлене літнє обличчя з холодними щілинами примружених сіро-блакитних очей, каптур, недбало відкинутий на плечі.

— І не бійся… Спочатку страшно. Але… буде лише інша гра. Для тебе… І не той винен, хто погасив світильник… А той, хто придумав ніч. Не той лиходій, хто відсунув засув — а той, хто поставив Двері… І я не хотів лихого. Могутність… благо. І не суди мене… Зроби… Здійсни…

Луар побачив простягнену йому руку, похитнувся, подав свою — але пальці його схопили повітря.

* * *

Ганчір’яне тіло ляльки заялозилося та обшарпалося, але на порцеляновому личку такі злигодні не відбилися ніяк — воно лишалося білим, банькатим і цілковито благополучним. Людям би так, подумала я майже заздро.

— Нова сукня не завадила б, — замислено повідомила я Алані.

Вона засопла, втекла й повернулася з клаптем парчі — хтозна, звідки таке видерла. Втім, це мене нітрохи не засмучувало.

Загорнута в жовту тканину, яка іскрилася, лялька ніби переродилась і мала тепер майже царський вигляд. Я покивала:

— Ну, це принцеса, звісно… А воїн? Тепер потрібен шляхетний воїн, щоб звільняти…

— Звідки? — справедливо запитала Алана. Я почухала підборіддя:

— Знайдеться, звідки… Ти, головне, воїна розшукай.

Вона знову втекла; слухаючи, як стукотять порожніми коридорами її поквапливі ніжки, я пригадала смітники, що їх обнишпорюють дівчиська з притулку заради того, щоб поколисати на колінах вилинялого ведмедика з мішковини…

Алана повернулася з дерев’яним солдатом. Той мав цілком мужній вигляд, але був мало не вдвічі менший за майбутню наречену.

— Нічого, — бадьоро вирішила я, — не в зрості щастя… Ну, тепер дивися. Жила-була принцеса, гарна-прегарна… І її викрав…

Я озирнулася. У кутку кухні валялися ганчірки та лопатка для вугілля.

— Її викрало чудо-овисько! — завила я страшним голосом. Лопатка огорнулася ганчіркою, ніби плащем; Алана відразу налякано притисла долоньки до щік.

— О! — сказала страшна лопатка й потягла принцесу за грубку. Парча забруднилася в попелі — але так і було треба. Викрали ж бо…

— А далі? — запитала Алана, яка вже тремтіла від ляку й захвату одночасно.

— І тоді батько принцеси кинув клич, — я озирнулася в пошуках нових персонажів і наткнулась поглядом на глечик для води. — Він, тобто король, пообіцяв усякому, хто врятує його дочку… По-перше, принцесу за дружину, а по-друге, Великий Золотий Глечик у вічне володіння… Ось він, — я показала Алані посудину, — а більшого скарбу в тім краї не було… І ось відважний воїн…

— Він що, за глечик? — справедливо обурилася Алана. — А принцеса?

— І принцеса, — заспокоїла я. — Насамперед він хотів оженитися… І не боявся чудовиська… Тобто боявся, звичайно, але сміливості в ньому було більше… І ось він вирушив у похід…

Похід відважного воїна тривав майже півгодини. Він мандрував по кухні, зустрічаючи на шляху дедалі нові перешкоди; Алана допомагала йому щосили, й нянька, котра тихенько спостерігала з-за дверей, безгучно схлипувала та втирала сльози. Я боялася, щоб няньчині сантименти не налякали дівчинку — але Алані, на щастя, було не до того.

Нарешті воїн і чудовисько зустрілися; відбулася нечувана битва, внаслідок чого люта вугільна лопатка втратила все своє вбрання та була ув’язнена в печі. Алана сміялася заливчасто, якось навіть похрюкуючи; нянька вкрай зворушилася та сховалась у своїй кімнаті — плакати.

Якийсь час ми з Аланою просто сиділи, умліваючи, пригадували подробиці пережитих воїном пригод; я запропонувала справити весілля солдата й красуні — але Алана наморщила носа та заявила, що це нудно. Я здивувалася — дівчаток зазвичай цікавлять саме весілля, а не батальні сцени… І відразу отямилася — у неї ж був старший брат. І батько — герой Облоги… Вона бачила себе швидше хлопчиськом, звичайно, звідси й перекірлива вдача та хлопчачі звички…

Я захотіла поляпати її по потилиці — й не зважилася. Будь-який необачний рух, єдиний поквапливий крок — і все спочатку, але ж пройдено такий шлях… Злякати зараз Алану — все одно що зіслизнути з самої вершини крижаної гори, куди довго сходиш, обламуючи нігті…

Попередня
-= 115 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!