Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

— А тепер ще, — зажадала вона пошепки.

— Про кого? — запитала я охоче.

— Про мого брата, — вона дивилася на мене уважно й сумно. — Як він б’ється… з лихими.

Запала тиша. Перехрестя на битому шляху та згасання вдалині цокоту копит…

— Нема нічого простішого, — посміхнулась я по хвилинній мовчанці. — Лихих, звісно, зібралося сила-силенна, але наш Луар усіх здолає… — у руках у мене знову опинився дерев’яний солдат. — Ось іде Луар шляхом, іде собі та йде… А назустріч йому…

— Ти що, його наречена? — запитала Алана з відразою. — Ти женишся на ньому, так?

Із щілини за грубкою насторожено вистромилися тарганячі вуса.

— Жінки виходять заміж, — виправила я мимохіть. — Женяться чоловіки.

— Однаково, — Алана скривила губки.

Ми помовчали. Я не знала, що робити й що казати; дерев’яний солдат у моїх руках здавався незграбним і марним.

— То що ж далі? — вимогливо примружилась Алана.

— Іде та йде, — проказала я глухо, — а назустріч йому… чарівник.

— Лихий? — відразу припустила Алана.

— Лихий, — я стомлено кивнула. — Добрих чарівників і на світі вже не лишилося… Перетворю-но, каже чарівник, тебе, Луаре, на чудовисько… Зовні як людина, а всередині — як Чорний Мор, безжальний і нещадний… І забудеш ти, Луаре, рідних своїх і друзів… І вони тебе зречуться. І пройдеш ти по землі, як залізна мітла…

— А Луар його — мечем? — перебила мене Алана.

— Ні… Чарівник-бо ще не доказав свого слова. Ось, каже він, що зроблю я з тобою, і ніхто ніколи не полюбить тебе… І ти нікого не полюбиш… Тому що чари мої твердіші за крицю…

— А Луар його — мечем? — гнуло своє кровожерливе дівчисько.

— Ще ні. Ось… Чари мої твердіші за крицю. А розчаклувати тебе неможливо… Тому що люди слабкі. Люди не вміють як слід любити і як слід ненавидіти — зате вони вміють забувати… Назавжди. І люди забудуть тебе, Луаре…

Алана пирхнула:

— Дурень! Луар його як мечем ударить…

— Так, — зітхнула я. — Отут-то він його… Мечем. Той і писнути не встиг…

— А Луар?

— Ліг спати, — я вклала дерев’яного солдата впоперек столу. — Він стомився. Я теж. А ти?

Алана прислухалася до своїх відчуттів.

— І я, — сказала вона невпевнено.

— Тоді ходімо, — я підвелася, простягла їй руку, простежила за її поглядом — і рвучко озирнулася.

Пізно. Тінь виснаженої жінки сахнулася й зникла.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Перед виступом Егерт зібрав свій загін, маючи намір звернутися до нього з коротким напутнім словом.

Він хотів підбадьорити своїх бійців напередодні тяжкого та небезпечного походу — однак побачив лише похмурі чи байдужі обличчя, раптом озлився і знайшов для своєї промови зовсім несподіваний напрямок.

І за кращих часів полковник Солль полюбляв витончені глузи; тепер же з нього просто бризкала отрута, він хльоскав підлеглих їдкими, жорстокими докорами, вражав словами, знущався, щоб зрештою гірко пожалкувати, що не загинув під час Облоги разом із останніми гідними воїнами міського гарнізону… Бо щастям виявилося не дожити до великої ганьби, а нащадки їхні, ті, хто носить зброю тепер, придатні хіба що на розплід…

Отут полковник, осяяний новою думкою, пообіцяв звернутися до міської влади з ініціативою — оскопити найбоягузливіших і найдурніших стражників, щоб не плодити на землі нездар. Три панянки найдавнішої професії, традиційно прикріплені до гарнізону, які стали свідками Соллевої промови, перезирнулися з похмурими усмішками; стражники впрівали, грали жовнами та з ненавистю поглядали на начальника — очей один одного й зовсім уникали.

Нарешті Солль видихнув, презирливо оглянув своє вкрите червоними плямами воїнство та наказав виступати.

Варта на воротях відсалютувала товаришам, які вирушали в похід; Солль заплющив очі, уявляючи ниточки чуток, що виповзають із воріт услід загонові… а то й біжать поперед нього. Мережа чуток розповзається колами по воді, вісники та шпигуни, які пробираються з хутора на хутір, несуть відомості Сові…

Він закусив губу. Якщо загін за його спиною здавався розлюченим ведмедем — то в підпорядкуванні в Сови осатанілий осиний рій. І нема іншої ради — лише подолати або загинути, причому друге краще, мертвий Солль навряд чи зможе повернутися в місто й заарештувати власного сина… Тобто того, хто вважався його сином майже двадцять років.

Ні з якого дива він пришпорив коня; вояки, лаючись крізь зуби, поквапилися навздогін. Крізь ріденькі хмари пробилося нарешті сонце, освітило розстелену перед полковником пістряву тактичну карту: гай неподалік, перехрестя та віддалене селище. Навіть не заплющуючи очей, Егерт бачив тепер і приховане обрієм — зелений шовк із вишитими на ньому байраками та полями, селами й хуторами, річкою і струмком, стінами глухого лісу — розбійницькі угіддя…

Попередня
-= 116 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!