Слава ЗСУ!

Йому знову здалося, що він роздвоївся. Що ось він іде на ризиковане полювання — і він же похмуро зачаївся, збирає вісті, чекає на мисливця…

Егерт хрипко крикнув і знову дав коневі шпори. Ті, що їхали за його спиною, проклинали всіх на світі навіжених полковників.

Сова, як з’ясувалося невдовзі, й не думав чаїтися. В усьому світі він знав одного лише мисливця — себе; до полудня другого дня Егертові вояки зачули запах диму.

Так не пахне багаття, не такий дим піднімається над димарями грубок; похмурий Соллів загін безпомилково знайшов дорогу до пожарища, яке стало вже на той час попелищем.

Хутір на роздоріжжі — лише кілька будинків і велике господарство; під копитами коней метався з гавкотом оскаженілий пес. Кури, ніби нічого й не сталося, порпалися посеред витоптаного городу, блукало розгублене теля з уривком мотузки на шиї, великий хлів був порожній, і вітер смикав клаптики брудної соломи на широкому подвір’ї.

Будинок згорів наполовину; вогонь чомусь пощадив його, не пожер дощенту. Труп хазяїна, що висів на дереві перед вікном, постраждав куди більше — Егерт глянув і відразу відвів очі.

Люди — всього кілька десятків — стояли щільною мовчазною юрбою. Їх домівки та життя поки вціліли; дивлячись на спотворений вогнем труп, вони впокорилися з втратою грошей і худоби, борошна, запасів та іншого свого надбання, тільки жінка середнього віку билась об дорогу над тілом доньки років шістнадцяти — сухорлявого дівчиська з широко розплющеними мертвими очима та бурими плямами крові на подертій спідниці…

Загін Солля зупинився, в свою чергу збився в зграю, що бряжчала залізом; хуторяни мовчки дивилися спідлоба, вирішуючи, чого чекати ще й від цих — нового лиха?

Ридання жінки на дорозі на хвилину стихло — і чутно стало, як у траві надриваються скрекотінням коники, умліваючи від пахущого тепла.

Жінка на дорозі підвела обличчя; якоїсь миті Егерту привиділося, що очі їхні зустрілись — але то був самообман, жінка не бачила нікого й нічого, і Солль із його озброєним до зубів загоном її так само не обходив, як і ці коники в траві…

Хуторяни дивилися. На стражників, на жінку, на собаку, що кидався під копита, на чорний спотворений труп.

Тоді полковник Егерт Солль скинув над головою руку, повернув коня й помчав, ведучи по гарячому сліду свій онімілий загін.

Ніч поклала край переслідуванню.

Сова — а Егерт незабаром переконався, що сидить на хвості в самого Сови — відверто знущався. Розбійники йшли врозсип — забрана з хутору худоба незбагненним чином загубилася серед великих і малих поселень, мешканці яких клялися чим завгодно, що ніяких розбійників не бачили жодного разу в житті. Озвірілий Егерт зацідив у пику здоровенному хлопцеві, котрий очевидячки брехав — очі в нього підозріло бігали; хлопець тільки охнув, умився кров’ю та жалібно заголосив про долю хлібороба, орача, якого всяк може скривдити…

Надвечір загін таки дістався до лісу — але густа пітьма приховала навіть ті вбогі розбійницькі сліди, які вдавалося розгледіти Соллевим розвідникам. Полковник стис зуби та звелів розташовуватися на привал.

Багаття потроху згасало, по прогорілому гіллі посмикувалися червоні іскринки; Егерт дивився, як чиясь рука замислено ворушить вугілля тонким ціпком з гарячою іскрою на кінці. Йому раптом виразно уявилося, що це Луар сидить поруч із ним біля вогнища — той любив свого часу й нічні багаття, й такі ось прутики з вуглинками, й червоні візерунки, що на мить зависають у холодному повітрі…

Егерт підвів голову. Молодий стражник спіймав його погляд, зніяковів і відвернувся, кинув паличку у вогонь.

Це був надзвичайно мовчазний привал — не було сказано ні слова, тільки рипіла та вовтузилася ніч, крокували вартові, тріскотів вогонь. Нічне багаття видно було здалеку, Сова знову знав більше за полковника Солля; Сова знову був господарем становища, не дарма ж так тріумфально ухкають скрізь по чорному лісі його банькаті тезки…

Егерт підмостив під голову сідло, ліг, укрився плащем. Над ним висіла багатошарова темрява — беззоряне небо, затягнуте хмарами, невидимі крони, невідоме нічне життя…

Він глибоко вдихнув запах землі та лісу — й тоді пальці його, судомно стиснулись, вчепилися у вологу шкіру трави.

Мураха на величезній карті, де вишито шовком нічний ліс, де не позначено стежок, де тут і там стирчать шпильки з червоними голівками багать… І сільські дахи, й ниточка струмка, простягнута до синьої ріки-стрічки… Спинки шовкових мостів — тут і тут… І ниточка порому. І обриси яруг. І буреломи, яких нема на карті… Хльоскають по щоках гілки. Чужа воля стає твоєю, Егерт Солль сидить, посміхаючись, у своєму барлозі та чекає, коли раночком інший Егерт Солль, який вважає себе мисливцем, зробить черговий безнадійний кидок… Безнадійний, тому що…