Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Егерт сів. Лейтенант Ваор, який прихилив був голову неподалік, налякано скинувся:

— Га?!

Ведмідь у гонитві за зграєю шершнів. Дуже відважний, дуже дурний ведмедик…

Егерт кивнув лейтенантові, знову влігся; у діру поміж хмар на нього глянула одна-єдина тьмяна зірочка. Він з подивом зрозумів, що вона не біла, а зеленава, немов котяче око.

І заплющив очі — на чорному небі власних повік побачив сузір’я. Розсип родимок на високій шиї. Не зараз… Не можна.

Вранці загін був шокований наказом свого полковника. Нехтуючи здоровим глуздом, Егерт Солль звелів облишити переслідування по вчорашньому свіжому сліду й круто повернути на північ — до річки.

Стражники знову нарікали. Стражники скреготіли зубами та перезиралися, навіть лейтенант Ваор, котрий боявся Солля, як вогню, дозволив собі якусь подобу бунту: як же… слід же… хутір же… Пане полковнику, та чи ж таке бачено?!

Пан полковник вискалився й вихопив меча. Лейтенант Ваор відсахнувся — але полковник лише скинув зброю над головою і заприсягся, що наступний, хто здумає обговорювати з ним його накази, зависне на першому ж міцному сучку.

Лейтенант Ваор принишк — однак невдоволення не вляглося. Ніхто з людей, що йшли вслід за Соллем, не сумнівався тепер, що після повернення в місто на полковника чекає відвертий бунт; граючи жовнами та наперед переживаючи майбутню поразку, стражники тяглися за Соллем — а він, остаточно схибнутий, поганяв і поганяв. Незабаром загін мчав крізь ліс, залишаючи на сучках клапті одягу, і ні в кого не лишалося часу навіть на лайку — всі сили витрачалися на те, щоб обігнути, продертися, не налетіти на стовбур, не скалічити коня…

Нарешті ліс порідшав, навіжений полковник пустив свого коня в галоп.

Незабаром між стовбурів попереду замиготіло небо; за кілька хвилин загін вирвався на відкриту місцину, до річки. Вздовж берега тяглася дорога, а віддалік виднілася й переправа — широкий пором устиг добратися вже до середини річки й був перевантажений. Понад десяток коней і стільки ж спішених вершників, поромникові доводилося непереливки…

На березі очікували переправи ще вершники — кілька десятків, як порахував подумки Егерт. Йому здалося, що все це вже було колись, що в якомусь сні він бачив і цей пором, і ці обличчя, повернуті до нього — а вираз на них здавався для всіх одним, втім, здаля не можна було як слід розгледіти…

За спиною в нього хтось зойкнув. Тієї ж миті над річкою прогримів пронизливий свист, який надривав вуха, й там, на поромі, панічно заіржали коні.

Влучив, подумав Егерт аж із подивом. У дитинстві він бавився, кидаючи камінчики з заплющеними очима, й іноді — нечасто, але все-таки — примудрявся влучити у вузьке горлечко глиняного глечика… Це наосліп… І щоразу відчував ось такий радісний подив — таки влучив…

Але цього разу він не був сліпим. Чуття, що привело його до порому цього дня й цієї хвилини, здавалося зіркішим за чиї завгодно очі; він знав, що так буде, — і все-таки встиг здивуватися.

Пором важко захитався посеред річки — забігали люди, занепокоїлися коні, присів, затуляючи голову руками, літній поромник. Ті, хто залишився на березі, збились у щільну купу; вже на скаку Егерт зрозумів, що це не налякана юрба, а загін, готовий до бою. Добре, подумав Егерт майже з повагою. Сова, значить, теж тут, на березі… Без Сови вони б розбіглися. Врозсип — шукай вітру в полі… Хоча ні. Тепер ні, надто близько, як на долоні, виходить, пізно втікати…

Він думав, а підкинута над головою рука сама собою віддавала накази, що не потребували вже й голосу. За спиною в нього розверталися та перешиковувались, здіймали пилюгу копита, скреготіла криця, яку виривали з піхов; на скаку він устигав оцінити сили супротивника, прорахувати варіанти бою — але і свої, і чужі бійці на той момент були дивно байдужі. О Небо, невже Луар…

Солль не знав, що сталося б із ним, якби в юрбі цих убивць виявилося знайоме обличчя. Та Луара не було — він зрозумів це з першого ж погляду, але, власне, він знав це й раніше… Авжеж, суддя Ансін. Немає його тут і ніколи не було. Моя справа — Сова.

Тепер Сова, думав він, вдивляючись у білі обличчя вершників біля порому. Тільки Сова. Сам. Власною рукою.

Розбійники поступалися числом; частина їх застрягла посеред річки, вирішуючи, мабуть, чи прийти на допомогу тим, хто мав вступити в бій. Поромник, як помітив Егерт кутиком ока, лежав на дошках, і мляво відкинута рука його торкалася води. Навіщо, подумав Егерт. Звірюки, цього навіщо?

Уже за мить він зрозумів, навіщо. Розбійникам просто нікуди було відступати — звичні жити на порозі смерті, пристосовані до вбивства, вони й умирати вміли. Та не в петлі на майдані, а в сутичці, хай навіть із супротивником, чиї сили переважають, аби лишень потягти за собою якнайбільше чужих життів… Вони різатимуть усіх підряд, подумав Егерт. Вони б і коней перерізали.

Попередня
-= 118 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!