Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

А стражники — що ж… Їм теж нема куди відступати. Після тієї вбивчої Егертової промови, після тієї мертвої дівчинки на дорозі, обвугленого хазяїна під вікнами власного спаленого дому… Нікуди не подінуться. Вперед…

І два загони зійшлися в жорсткій і нещадній січі.

Егерт врізувався в гущавину сутички дедалі глибше — як і тієї ночі, не тямлячи себе, ліз просто на клинки. Він ловив своїм тілом смертоносні вістря, і прихований потяг до самогубства збоку здавався нелюдською відвагою; це змушувало тремтіти навіть колишніх душогубів. Короткий меч — зброя варти, якої Солль ніколи не любив — устигла тим часом забарвитися кров’ю.

Перед очима в нього стрімко проносилася земля, нещадно подовбана копитами, небо з тонкою сіткою пір’ястих хмар, потім обличчя з вибалушеним оком, на місці іншого — кривава рана, потім рот перекошений криком, гнилі рештки зубів у ньому… Далі знову земля з загубленим кистенем, сокира на довгому руків’ї повільно опускається згори — і здивована волосата пика, і власна рука з мечем, сильний поштовх, який ледь не зносить із сідла — небо з пір’ястою сіткою… Вереск оскаженілого коня. Падіння важкого тіла; хрипіння. Прокльони; він ще останньої миті відбив два сильні, послідовні удари — праворуч-плече й праворуч-пояс. Шпичаста куля на довгому ланцюзі злилася в одне розмазане коло, просвистіла прямо перед його носом, і йому здалося, що він чує запах вогкого від крові металу…

Запах смерті. Кров і мокрий метал; присмак металу в роті, солонуватий смак крові. Як він ненавидить усе це. Як сильно…

Тоді, в дні Облоги, він не шукав загибелі. Тоді він твердо знав, що повинен вижити, врятувати Торію, врятувати сина… А з ними й місто. Тоді все було по-іншому… Був сенс… Мета…

Сова! Від цієї думки він заметався, як ошпарений; скидаючись, відкинув убік чийсь занесений клинок, закрутився, виглядаючи серед мішанини бою прихованого чи відкритого проводиря. Бій розтягся вздовж берега, тепер кожен бився за себе, але Егерт бачив, що спроба жодного розбійника втекти не вдається — його наздоганяють двоє з короткими мечами… І відразу повертаються, залишаючи тіло волочитися за розбійницьким конем…

Він похмуро всміхнувся. Добряче підготував своїх людей… Розлютив не на жарт. Втім, і Сова їх розлютив не менше. Ніхто не вийде живим…

Царство смерті. Щоб зупинити смерть, треба вбивати безліч людей, і краще зараз, інакше буде площа з вервечкою шибениць…

Він скреготнув зубами. Світле Небо… Він один знає, як нудотно пахне ця лють, ця спрага розчахнути від плеча й до сідла. Це гірше, ніж запах крові. Яке ж огидне місиво почуттів володіє зараз цими зчепленими мертвою хваткою людьми…

Він закричав; крик допоміг опанувати себе. Він воїн; якщо час від часу йому відкриваються чужі біль і лють — тим гірше…

Егерт знову кинувся в сутичку; він давився бойовими кличами й шукав Сову; чиясь рука перерубала мотузку, яка з’єднувала береги, пором повільно, але неухильно зносило течією — все одно ніхто не вийде живим… Ряди розбійників зріділи, пісок укрився темними плямами, а біля самої води понуро стояв кінь під спорожнілим сідлом, переступав копитами й дивився на річку…

Егерт ухилився від удару — й навіть не озирнувся на напасника. Кінь під порожнім сідлом… Більш як десяток їх ганяє берегом, переляканих, з боками, забрудненими чужою кров’ю… Пещений, породистий, чудовий кінь…

Солль знову вирвався з сутички, короткозоро примружився, поглядом нишорячи по водній гладіні. Нема? Привиділося, нема?

Біля протилежного берега погойдувалася під вітром щільна стіна очерету; пором зносило далі й далі, а берегом уже поспішала погоня… Але привиділося, чи ні?!

І він дочекався. Частка секунди — чорна голова, що зринула з-під води та знову сховалася. І кінь під порожнім сідлом…

Егерт знав. Уся його прославлена інтуїція волала, спонукаючи до дії. І кожна мить зволікання…

Він миттю пригадав, як треба плавати. У штанях і сорочці було незручно — але куртку й чоботи він здогадався лишити на березі. Разом із мечем — зайва вага…

Протилежний берег не бажав наближатися. Разів зо два йому здавалося, що бачить над водою голову плавця попереду; далі він захлинувся, захекався й насилу зміг упоратися з диханням. Течія зносила його вслід за поромом.

Ансін, думав Солль, ривками проштовхуючи своє тіло крізь жовтаву, ніби мед, річкову воду. Суддя Ансін… Я виконаю. Виконай і ти… Я привезу в ланцюгах… Але ти — ти віддай мені сина… Які безглузді ці обвинувачення, ти сам побачиш… А я — я виконаю…

Стіна очерету була зовсім поруч, коли тверді від м’язів, мокрі, чіпкі руки з’явилися з товщі води та вчепилися в Соллеву горлянку.

Попередня
-= 119 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!