Слава ЗСУ!

— А-а-а… Зза-а…

Весло лягло Егертові впоперек горла; він захрипів, безпорадно вдарив руками — і права долоня несподівано натрапила в багні на щось кругле й гостре, немов дзеркальна скалка. Рука судомно стисла знахідку, Солль наосліп ударив туди, де мало бути обличчя, нависле над ним.

Сова заревів; Егерт ударив ще й ще. У його руці був уламок великої мушлі — перламутровий ніж неправильної форми. Сова потроху послаблював хватку — з його шиї текла кров, червоні струмочки з глибоко розсіченого чола заливали очі та скочувалися по бороді.

Егерт рвонувся з останніх сил, відіпхнув від свого горла його весло, яке й досі душило, полоснув Сову по простягненій руці, відкотився убік і став рачки. Мушля розкололася на дві гарнесенькі й більше не потрібні перламутрові скалки.

Сова гарчав, затискаючи рану на плечі. Чорні бурульки волосся падали йому на обличчя, і крізь них, ніби крізь лісову хащу, прозирали повні болю й ненависті круглі очі.

— Здавайся, — сказав Егерт хрипко.

Сова ривком звівся на ноги й заніс весло:

— А-а-зза-а…

Удар його припав вище, ніж слід було; Солль пірнув під весло, схопив Сову за ноги та рвучко смикнув на себе — розбійник гримнувся спиною в каламуть при березі. Егерт стрибнув, та несподівано так вдало, що руків’я весла виявилося тепер уже проти горла Сови.

Далі було просто. Егерт давив і давив, поки очі його супротивника не зробилися зі зловтішних розпачливими, а з розпачливих каламутними та не закотилися під лоба. Сова захрипів, і обличчя його вкрилося тванню, що напливала зусібіч.

Якийсь час Солль безсило сидів на тілі свого поваленого ворога; нарешті зі стогоном підвівся, схопив Сову за бороду й ривком висмикнув його голову на поверхню. Отаман не виказував ознак життя.

Кульгаючи та зі свистом втягуючи повітря крізь стиснуті зуби, Солль добрів до човна і знайшов на дні його рибальську вершу й мотузку. Повернувся до Сови, з натугою перекинув важке тіло на бік і зв’язав за спиною грубі, немов окости, безвладні руки.

Далі стяг із пліч сорочку — колись біла, вона нагадувала тепер піратський прапор. Солль методично прополоскав її у відносно чистому місці, викрутив і розірвав на смуги.

Сова лежав, і ряска довкола нього просочилася кров’ю. Егерт стиснув зуби й міцно перев’язав отаманову рану; на закривавленій шиї Сови теліпався шовковий шнурок, і Солль бездумно зазирнув у пришиту до нього шкіряну торбинку.

Камінчик із дірочкою, тьмяна монетка й кругла пряжка, здається, від плаща. Пам’ять? Талісман? І це він тягав при собі, як святиню? Святиня — у Сови?!

Порив вітру сухо зашелестів у очеретах; Егерт здригнувся, отямився й тільки тепер глянув на протилежний берег.

Бій давно скінчився; лука і шлях мали моторошний вигляд. Стражники звалювали трупи на чийогось воза; ще живі розбійники сиділи віддалік — спина до спини, і поруч картинно сперся на списа гордовитий вартовий. Знесеного порому на був видно; якийсь товстун — Егерт здаля впізнав лейтенанта Ваора — розмахував руками, вказуючи на річку, очерети біля далекого берега, Егерта, Сову…

Отаман заворушився. Очі його, знову набули осмисленого виразу і знайшли разом з тим ніби втрачену ненависть. Якби можна було задушити поглядом, то Сова оповив би його, як зашморг, навколо Соллевої шиї.

— Вставай, — сказав Егерт самими губами.

Сова оголив зуби й не ворухнувся. Солль звівся, прихопив весло:

— Вставай, падло! Ну?!

Сова завовтузився, ривком спробував звільнитися, загарчав від болю; з третьої спроби важко підвівся, похитнувся й мало не впав знову.

— У човен, — кинув Солль.

Сова дивився стомлено й похмуро. У погляді його не було тіні смирення — отаман не збирався здаватися.

Егерт штовхнув його веслом межи лопаток — і потім довго дивився, як зв’язаний Сова намагається влізти в човен, як опирається хистке суденце та хиляться під вітром очерети.

Нарешті Сова важко перевалився через борт, скосив на Солля звужене око, завовтузився, влаштовуючись на дні; Солль виштовхнув човен на чисту воду, зашипів від болю, видираючись на корму.

Поранена нога потроху набрякала, ставала товстою і незграбною; Егерт гріб із закушеною губою, гріб поволі, невміло — човна зносило течією; здавалося, навіть лейтенант Ваор, який так старанно порядкує на тому березі, от-от зникне з очей… Лейтенант виказував запопадливість, без кінця віддаючи нечутні розпорядження, всією душею прагнучи, та не вміючи допомогти своєму командирові; подати на капітанство, подумав Егерт кволо.

Долоні його виявилися порізаними — чи то об мушлю, чи об різницький ніж; Сова сидів навпроти, прихиляючись спиною до лави, не зводив пильного, хижого погляду. Волосся отамана, борода, вуса — все злилося в одну неохайну масу, й Егерт пригадав здохлого вовка, якого він бачив якось у каварренському лісі. Зваляна шерсть… Каламутне око… Край, подумав Егерт. Справу скінчено. Що тепер скажеш, Ансіне, тепер ти будеш…