Слава ЗСУ!

У погляді Сови щось змінилося. Здається, розширилися зіниці; Егерт устиг відчути занепокоєння, напружитися.

Сова рвучко відкинувся назад, ударив Солля ногами.

Човен затанцював, черпаючи бортами воду; Егерт зігнувся від болю, а Сова вдарив ще раз — головою. Третій удар міг виявитися для Солля останнім — але отаман заточився і з гарчанням випав за борт.

Суденце, що втратило більшу частку вантажу, підскочило, немов поплавець, і повернулося майже навколо власної осі; там, де пішов під воду зв’язаний Сова, підіймалися до поверхні пухирці повітря.

Що ти тепер скажеш, Ансіне, очужіло подумав залитий кров’ю Егерт.

…Кошлата борода дуже зручна, якщо хапати за неї потопаючого. Егерт захлинався і задихався, плив, залишаючись на місці — поки чиїсь руки не підхопили його та не підтягли до берега, де метушився лейтенант Ваор, де на всі очі витріщалися молоді стражники, де тужно відверталися вцілілі розбійники та мовчки лежали в траві п’ятеро Соллевих вояків, котрі не дожили до перемоги…

Притопленого Сову з натугою підвели за ноги четверо стражників; із нього, як із величезної діжки, викинувся цілий потік води, а по тому отаман голосно задихав, Стражники переможно закричали.

Егерт сидів на траві, безтямно дивлячись на червоного з чорним жучка, що прикрашав розчавлений листок подорожника. Те просте й небезпечне, що було метою, обернулося тепер перемогою; намагаючись зручніше прилаштувати набряклу ногу, Солль зізнався собі, що віддав би перевагу смерті. Бо ж тепер нема за що ховатися — ні перед собою, ні перед суддею Ансіном.

І доведеться дивитися у вічі.

* * *

Луар прокинувся від шереху й метушні за дверима кабінету. «Він там?» виразно запитав чийсь здавлений шепіт; Луар важко підвів голову й замислено потер онімілу щоку. Учора він заснув за столом, і масивний магічний том, який слугував йому за подушку, залишив на обличчі теплий рубець.

За дверима деканового кабінету ходили й шепотілися; не встаючи з крісла, Луар потягся до чорнильниці на краю столу, зачепив її кінчиками пальців і скинув на підлогу.

Загуркотіло; в коридорі почулися швидкі кроки, вони віддалялися. Луар перегнувся через стіл і глянув на справу рук своїх.

Мідна чорнильниця лежала на боці, й чорна калюжа навколо нагадувала обрисами жінку, що звивалася в танці. Луар навіть протер очі — підняті руки, розвіяна спідниця…

Він важко підвівся, обійшов неосяжний стіл, визирнув у коридор; йому здалося, що в одній із ніш хтось ховається. Перевіряти він, втім, не став. Нехай метушаться…

Він повернувся до скинутої чорнильниці. Став перед нею на коліна й повільно, але без зусилля втяг чорну калюжу назад у мідне горлечко, так що силует на підлозі втратив обриси й зник.

Навіщо, подумав Луар стомлено.

Чорнильниця стала на місце; мідна покришка на шарнірі з дзенькотом замкнулася. Луарові невідомо чому стало гидко.

Він трохи відсунув темну штору й довго стояв біля вікна, підставляв обличчя гарячому літньому сонечку; коридори університету давно спорожніли, студенти роз’їхалися на вакації, тільки старенький університетський служник ніяк не міг впокоритися з тим, що кабінет декана зробився житлом його онука…

Варто було б поснідати. На такий випадок він мав хліб і копчену курячу ногу; розгорнув ганчірку, в якій вони зберігалися, і зрозумів, що не голодний.

Насупився і довго пригадував, коли востаннє відчував щось схоже на голод або спрагу; не пригадав, стурбувався і змусив себе попоїсти.

Вдоволення бажань приємне, думав він, витираючи руки об ганчірку. Зле, якщо бажань нема. Ні тобі пияцтва, ні об’їдання, ні, тим більше, хтивості — нічого, навіть жага до знань притупилася. Він їсть над силу й над силу читає — незабаром доведеться визнати, що й живе над силу, за звичкою, соромиться минулого, боїться майбутнього…

У срібній чаші посеред кабінету стояла вода. Луар замислено застромив у неї руку; скільки ж праці відняло це Дзеркало Вод! Він обійшов п’ять джерел із п’ятьма баклажками, він два дні провів у заклинаннях, він устиг десять разів впасти у відчай і знову себе опанувати, перш ніж поверхня води стемніла й на ній проступили тіні…

І тоді він щосили вдарив по воді долонею. Тепер чаша стоїть тут даремно, поверхня її сліпа…

Луар замислено підібрав з підлоги покинутий білий аркуш і змайстрував кораблик. Краї паперу мусять ідеально збігатися — інакше суденце вийде кривобоке… Ох, як лаяла його колись мати — папір не для цього, навіщо ти зіпсував цілий аркуш, більше ніколи так не роби…

Чому він все-таки розбив своє Дзеркало? Страшно, чи соромно, чи нема на що дивитися?