знайди книгу для душі...
О Небо, як він хоче побачити матір! І Танталь. І сестру. Адже хоче, несамовито цього прагне — чому розбив?!
Магічні книги дивилися на нього суворими уважними корінцями. Щерилося опудало пацюка, прикуте ланцюгом; весь кабінет дивився запитливо, ніби суддя чи екзаменатор.
Нема чого витріщатися, сказав Луар. Я думав, що магія допоможе мені — дзуськи, як казала моя стара нянька. Марно, дарма й сподівався, з мене такий же маг, як із цього пацюка… Тобто, звичайно, заробляти на ярмарках я міг би — запхати назад у чорнильницю розлиту калюжку… Виготовити дзеркало у звичайній чашці, а потім каратися, мучитися, заздалегідь боятися того, що воно покаже…
Виродок, докірливо сказав пацюк. Тебе не повинно бути… Ти посів місце їхнього сина — сина Егерта й Торії, то був би добрий хлопчик, який приносить щастя… Ти витіснив його з цього світу, ти вбив його тим лишень, що сам народився… На тобі печатка, любий. Тому Танталь тебе прокляла. Тому навіть твоя мати зреклася тебе — а як іще можна було повестися з убивцею власного законного сина?! А Фагірра в землі. Фагірру так і поховали — з кліщами… І такі самі кліщі готують тобі. Дістануться до тебе, любий, і правильно ж дістануться — не хто інший, як той самий добрий дядечко, що майстрував тобі кораблики, носив тебе на плечах і вчив володіти шпагою, і ти ще звав його «тато»…
Луар повільно витяг руку.
Пальці його напружилися й затремтіли; з кінчиків їх вирвався білий летючий вогонь і хльоснув пацюка по ощереній морді.
Кабінетом пролинув вітер; десь ляснула віконниця, лунко розбилося скло, завив чийсь пес. Опудало — чи Луарові здалося — блиснуло очима з немислимою люттю; відразу по тому ланцюги з дзенькотом упали, але й опудало повалилося теж, перетворилось просто на порожньою зотлілу шкірку.
Луар осів на підлогу; руки його тремтіли. Він зробив щось велике й страшне — і цілком даремно, адже не пацюк розмовляв із ним, ох, не пацюк, він сам нарешті сказав собі правду… Більшу частину правди. Хто знає, скільки років простояла тут ця здохла тварина, а він убив її ще раз, тепер назавжди…
Шкірка потріскувала, коробилась, як у вогні; за кілька хвилин серед ланцюгів лежала тільки дрібка попелу. За вікном швидше, ніж належало, збиралася гроза.
Ти сильний, з повагою сказав Фагірра.
Я слабкий, подумав Луар. Я жалюгідний. Мені ніде немає місця…
За вікном блідо спалахнула блискавка. Грім ударив глухо, запізніло — начебто неповороткий хазяїн ганяв на кухні таргана, і дерев’яний черевик його бив у те місце, де вусата тварюка була мить тому…
«Немає місця на цьому світі, але, може бути…»
По склу затарабанив дощ, який відразу обернувся зливою.
Як, чому ти не хочеш бути магом, дивувався Фагірра.
Луар підійшов до вікна й відсунув геть фіранку; світ по той бік шибки втопав у сірій каламуті. Саме час підсісти до вогника, пригорнутися до теплого батьківського боку та послухати розповідь про славні подвиги, про бої та походи, про разючу зброю і переможених ворогів…
Ну-ну, виродку, озвався примарний пацюк. До чого ці сантименти… Дощова вода розмиває глину, десь на схилі яру оголюються кості єгеря, загризеного вовками позаторік…
Рука Луара намацала на грудях медальйон.
Блискавка спалахнула одночасно з ударом грому, і Луар розгледів у небі блакитну мережу жил; у світлі наступного спалаху він побачив Амулет на своїй долоні — він був майже цілком поїдений іржею.
Наступну блискавку він побачив уже крізь отвір. Грім оглушив його, ніби дрюком по голові.
…Чоловік сидів за клавесином; руки його нерухомо лежали на клавішах і мелодія лунала сама. Стародавня вівчарська пісенька, яку виконують із урочистістю гімну.
— Вгамуй, — сказав чоловік із кривою посмішкою. — І дай мені спокій.
Одне око його був живе й дивився з похмурим глузуванням; інше, мертве й нерухоме, здавалося уламком скла. Мелодія стихла; тепер чоловік за клавесином просто вдаряв по клавішах довгим сухим пальцем, і звук виходив нудотний, немузичний і одноманітний.
— Запитай його, — пробурмотів чоловік, неуважно нахиляючи голову до плеча. — Він мусить знати… У нього велика перевага — він живий… Хоча це як розцінювати… М-м-м… Рано чи пізно… А я вже встиг, — і він ударив по клавішах, витягаючи сповнений дисонансів акорд.
— Ви хто? — запитав Луар і не почув себе. Чоловік за клавесином знизав плечима:
— Навіщо вони зіпсували його ім’я… І дали його тобі. Перекидень… — Він раптом зі стукотом закрив клавесин і наліг на нього ліктями. Луар відсахнувся — так пильно дивилось єдине зряче око.
— Не ображайся… — незнайомець зітхнув. — Але якщо ворона й виваляти в борошні — він все одно не стане лебедем, чи не так?