Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

— Так, — сказав Луар. Незнайомець раптом посміхнувся:

— Хіба небо вкрите шкірою? Блакитною шкірою? І кров і сукровиця? І палаючі книги? Я знаю, заради чого… Але й він пішов. Так, — і незнайомець сумно покивав.

— Я піду, — пошепки сказав Луар.

— Та хто ж тебе тримає, — неуважно пробурмотів незнайомець, знову відкриваючи клавесин.

За спиною в нього виявилося величезне, до стелі, дзеркало; у дзеркалі відбивався сумний чорнявий чоловік із хворими, майже собачими очима. Попередній Віщун, Орвін…

— Свічки тільки запали, — сказав чоловік за клавесином. Вівчарська пісенька гримнула знову — надсадно, як похоронний марш.

…Він розплющив очі.

У кабінеті було темно, за вікном лив дощ. На письмовому столі обпливала свічка, що казна-звідки взялася.

* * *

Опівдні все місто покинуло роботу, розваги, кохання; недоїдені обіди хололи на столах. Приголомшлива чутка вигнала на вулицю торговців і швачок, студентів і різників, простолюд і аристократів, дорослих, дітей і старих; величезна юрба ринула до міських воріт, і щоб стримати тисняву, стражникам не раз і не двічі довелося пустити в хід ратища.

Чутка була проста й приголомшлива: везуть Сову!!!

Свідки історичної події знали, що про все побачене рано чи пізно розповідатимуть онукам.

Ворота виявилися забитими людом — варта, охрипла від крику, стомилася замахуватись, а то й просто гуляти ратищами по чиїхось спинах. Юрба, збуджена й тому не дуже боязка, нарешті поступилася місцем процесії; Сова сидів на возі, гордовитий, немов король, якого зустрічають підданці.

У юрбі почали обійматися.

Люди волали й цілувалися, вітали одне одного, підкидали в повітря шапки та обливалися слізьми полегшення; якось саме собою виявилося, що Сова був мало не єдиним горем більшості городян і жителів передмістя — тепер, казали вони, тепер-то ми заживемо. Тепер усі лиха позаду, он як його, душогуба, так і треба…

Шия Сови була обв’язана брудною ганчіркою; закутий у кайдани, він роздивлявся навсібіч холодно й зарозуміло, і ті з городян, кому випало нещастя зустрітися з ним поглядом, відразу опускали очі.

Попереду та за возом їхали переможці, що здолали легендарного розбійника, винищили його зграю; юрба ревла від захвату, а квіткарки кидали в стражників свій крам, не думаючи про втрачений заробіток.

На іншому возі везли роботу для ката — посплутуваних рибальською сіткою розбійників, яких теж вдалося взяти живими. Ці дивилися вниз, і декому з найсміливіших городян вдавалося навіть влучно поціляти в них камінням.

Замикав процесію полковник Егерт Солль. Юрба впала в екстаз.

Навіть змучений, навіть поранений, — а ледь напружена посадка виказувала рану, — Солль залишався неймовірно гарним. Перемога наклала на його шляхетне обличчя якийсь царствений відблиск — манірні панянки мліли, ті, що були міцніші, відбивали долоні та зривали голоси в привітальному галасі. Чоловіки й тут підкидали вгору капелюхи та вигукували заздоровниці, не втрачаючи нагоди на радощах цьомкнути гарненьку сусідку; місто захлиналося вдячністю, й безліч дітей, народжених найближчими по тому днями нарекли Егертами.

Солль вкотре підтвердив своє право називатися геніальним воєначальником, і багато хто того дня згадав Облогу.

— Слава! — линуло над головами юрби; слава! — дзенькали шибки, гриміли барабани, рікою лилося вино — як на день Превеликої Радості, ні, більше…

Солль, кричали вдячні городяни. Слава Соллю, слава, слава…

Сова мовчав, і рука його смикала шкіряну торбинку, що висіла на обмотаній ганчір’ям шиї.

Три дні місто раділо й пиячило; четвертого дня до переможця Солля з’явився з візитом міський суддя.

Від лейтенанта Ваора, що прийшов з доповіддю, тхнуло, як із винарні; Егерт зустрівся очима зі старим знайомим Ансіном і вирішив, що краще буде й собі вдати п’яного.

Суддя кивнув у відповідь на його щиросердну посмішку:

— Вітаю…

Солль потупився, як наречена.

Не кажучи більше ні слова, суддя поклав на стіл перед полковником уривок криничного ланцюга.

Кілька хвилин у кімнаті висіла тиша; Егерт дивився на ланцюг, і обличчя його потроху ставало не просто тверезим — похмуро-тверезим. Не чекаючи запрошення, суддя сів у крісло для відвідувачів і склав руки на животі.

— Знову? — хрипко запитав Солль.

Суддя кивнув.

— Коли?

Суддя погрався сплетеними пальцями:

— Та саме сьогодні вночі… Дівчинка. Десять років.

Егерт дивився в стіл. Йому здавалося, що його брутально висмикнули із забуття й тицьнули носом у свинцево-важке, холодне, невідворотне. Що тепер?

Попередня
-= 124 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!