Слава ЗСУ!

— Що тепер? — запитав він глухо.

Суддя вибудував з пальців якусь подобу намету:

— Тепер, Соллю… Тепер свідчення служника…

Егерт підскочив:

— Що?!

Суддя блідо посміхнувся:

— Університетського служника, Егерте. Не служителя Лаша… Такий сумирний дідок, відданий старим стінам… Втім, що це я тобі розповідаю, — суддя глянув запитально.

Егерт пригадав. Справді, непримітний старий, що благоговіє перед пані Торією…

Егерт закусив губу:

— І що?

Суддя зітхнув:

— Дідок з’явився з доносом… Син не знати куди зниклої пані Торії оселився в кабінеті декана Луаяна, незважаючи на його, дідка, протести… Більше того — юнак активно займається магією, і служник побоюється, що його вправи шкідливі та спрямовані на зло — старий на власні вуха чув грім і бачив блискавку… І так далі.

— Гадаю, — повільно проказав Егерт, — що хлопець має право на спадщину, залишену його дідом… Щодо грому й блискавки… Вогненні кажани не літали? Дракон не з’являвся?

Суддя посміхнувся. Довгим і ще запитливішим поглядом подивився Соллю у вічі:

— Егерте… Мої люди допитали поодинці всіх, кого ви взяли… Крім Сови. Поки що. Але решту — всіх.

Солль відчув, як усередині наростає острах, залізною лапою стискає горло, обертається майже панікою.

— Ну то й що? — запитання вийшло різким, Егерт не хотів іти на конфлікт — але тремтіння в голосі було б ще гірше. Він володітиме собою до кінця.

Суддя розплів свої пальці, подався вперед; очі його набули незрозумілого виразу:

— А те, що всі вони, незалежно один від одного, однаково відповіли на єдине запитання: так, був. Розмовляв із отаманом; отаман називав парубка «пане Луар» і був з ним ввічливий… Щоб не сказати шанобливий. Ось ця шанобливість їх вразила, вони це запам’ятали і всі як один повторюють… Втім, це не так важливо. За словами декого з них, парубок брав участь у викраденні жінок, грабежах і розбої… Але тут нема такої єдності в свідченнях. Зате вперто повторюють: юнак отримував від Сови підношення. Або передачі… Якісь речі, а що саме — Сова зберігав у таємниці…

Суддя помовчав. Обережно торкнувся Соллевої руки:

— Ти можеш ходити? Дуже кульгаєш? Пошли кого-небудь. Хочеш — я все зроблю сам… Але це треба зробити, Егерте.

— Це не він, — сказав Солль самими губами. У боці в нього народився гострий, незвичний, незнайомий біль; він скорчився, намагаючись дихнути. Подумати про інше… О Небо, щось же й гарне було в його житті, був маленький Луар, весела Торія… Якісь кораблики в діжці… Нічого не пригадується. Усе обернулося болем. Алана, маленька дівчинка, яку він зрадив… А Торія…

Він ледве стримав стогін. Не зараз, не на очах у Ансіна… Краще б… Лежав би зараз із почестями… і горя не знав би…

— Це не він, — повторив Солль хрипко. — Мій син… не…

Суддя знову зчепив пальці:

— Він не твій син, Егерте. Я увесь час хочу пояснити тобі… Я все знаю. Знаю, коли це розкрилося. Послухай, я ж теж ношу це в собі… Всі ці місяці.

Солль заплющив очі. Перекошена пика Сови, занесений ніж… Булькає, переливається вода, поверхня далеко, а повітря більше нема…

— Це не він, — Егерт почув свій голос начебто збоку. — Що б там не було… Але я ж виростив його, Ансіне. Це не він.

— Ти давно його не бачив, — глухо відгукнувся суддя. — Він дуже схожий… Знаєш на кого. Сова впізнав його… А Сова, смію тебе запевнити… Був слугою Фагірри. Особистим слугою. Відданим, як раб.

— Я допитаю Сову, — Егертові здалася, що перед ним ниточка, котра веде до надії. — Я сам допитаю і…

Суддя дзвякнув уривком ланцюга:

— Соллю… Ми зволікали, й це нове загублене життя… На нашому сумлінні. Ані дня більше. Або ти затримаєш Луара — або я його заарештую… Це гірше, але раз ти поранений…

— Я сам, — безгучно сказав Егерт. Суддя зчепив пальці в замок:

— Так… Ти сам. І знай — він більше не Луар. Він тепер примара Фагірри — і будь обережний, Соллю, Сова поруч із ним — лише служник. Я дам тобі своїх людей — у поміч…

— Не треба, — прошепотів Егерт. — Я впораюся.

Двадцять років тому загін міської варти з’явився в Університет заарештовувати доньку декана Луаяна Торію. Егерт пам’ятав тягучий жах тих днів; нині він сам крокував на чолі червоно-білого загону і з точністю до кроку повторював шлях тих своїх попередників, які повели Торію на розправу. Крок за кроком…

Він не виявить слабкості. Городяни розступаються з шанобливими поклонами, жінки присідають — іде сильна людина… Переможець Сови, герой Облоги, іде полковник Солль, геть капелюхи…

Залізна змія та дерев’яна мавпа повідверталися. Насильство — у цих стінах?! Це храм науки, добродії, сюди не ходять зі зброєю…