Слава ЗСУ!

Він заприсягся, що не зупиниться перед фасадом і не підведе голови — та все-таки зупинився й підвів. Он вікно. Того ранку вона розчинила його — і він, нещасний заклятий Солль, зустрівся з нею очима…

Стражники за його спиною шанобливо чекали. Полковникові Соллю можна пробачити які завгодно дивацтва — якщо він дивиться вгору, виходить, так треба…

Служник чекав; служник задріботів попереду, й Егерт із ненавистю дивився в його рожеву лисину. Зрадник… Будь проклята твоя вірність Університету. Будь проклята твоя вірність родині Соллів…

Шлях до кабінету декана. Стільки разів пройдений шлях — і з острахом, і з надією, і в тузі, і в радісному передчутті… Поки живий був Луаян… Поки він був живий… А кабінет залишився їхнім домом, але Торія не дозволяла єдиного… Кабінет декана — святе… А він так любив цілувати її саме там — серед загадкових магічних речей… Ах, якби вона дозволила, але не можна — святе… Двоє крісел із високими спинками… Чорнило та книжковий пил…

Стражники зупинилися обабіч дверей, оголили мечі. Навіщо, подумав Егерт кволо. Не буде ж він опиратися, справді…

Дідок вертівся поруч, заглядаючи Егерту в очі. Він щось говорив — Солль прислухався і зрозумів: дідок здивований тим, що оголили зброю. Він щиро сподівається, що з паном Луаром усе буде гаразд, він же не злочинець, однак його діяння… Треба припинити для його ж блага… На благо для молодого пана Луара, тільки для нього… І кабінет декана — це ж святиня, а зброя…

— Ідіть, — зронив Солль. Дідок щез.

Егерт по черзі оглянув своїх вояків — усі були сповнені почуття обов’язку, чекали тільки наказу. Убити Луара — уб’ють. Врятувати Луара — врятують. Ламати двері — нема нічого простішого…

— Відійдіть на сходи, — розпорядився Солль глухо. — Чекайте в готовності… З’явитеся, коли покличу.

Стражники скорилися і якщо були здивовані, то нічим не виказали подиву. Кроки їхні стихли за рогом коридору.

Тоді Егерт стомлено прихилився до одвірка. Йому знову двадцять, на щоці шрам, а в кабінеті — декан Луаян, маг, страшна й незбагненна людина…

— Луаре, — покликав Егерт тихо. — Це я. Відчини, будь ласка.

Ані шереху. А чи є там хто, подумав Егерт із раптовою надією. Може, кабінет порожній…

Він напружився, прислухуючись до болю у вухах. Там, за дверима, йому почулися кроки. Тихі й неквапні; він згадав, як ступали по підземній темниці м’які чоботи Фагірри. Непотрібний спогад.

— Луаре, — сказав він стомлено. — Мені й раніше доводилося стояти перед цими дверима… Але щоразу, коли я насмілювався постукати… Твій дід дозволяв мені ввійти. Він був… Я не вмію пояснити. Він би зміг допомогти тобі, Луаре. Ти — його онук… Тебе назвали на його честь… І ти правильно прийшов сюди, Луаре. Тепер я прошу — впусти.

Мовчання. Десь там, на сходах, переступали з ноги на ногу стражники — сопли та кахикали, тихо брязкаючи зброєю.

Тоді Егерт притулився спиною до дверей кабінету й повільно сповз на підлогу.

— Багато років тому… Я вбив на дуелі хлопця, що був нареченим твоєї матері. Це було непоправно… І все, що трапилося по тому, здавалося також непоправним. Це був довгий болісний шлях… А наприкінці його народився ти. Я подумав, що ось я й спокутував нарешті… Свою страшну провину…

Він перевів подих. Спробував уявити собі уважне обличчя Луара — й не зміг. Замружився, пригадуючи сонячний день і танці на теплому піску — не пригадав. Набрав у груди повітря:

— Ось… Виявилося, що шлях мій не пройдено. І твій… тільки починається. Так заведено, Луаре… В житті раз у раз трапляється страшне. Але це нічого… Усе можна пережити, зрештою. Але я не переживу, якщо ти… Якщо ти успадкуєш… Ім’я і справу… людини, що тебе зачала. Людини, винної в пришесті Мору… Він катував твою матір…

Йому почувся рух по той бік дверей; він відкинув голову, притулився потилицею до потемнілого дерева:

— Луаре… Ти пам’ятаєш… Той день, коли мені довелося тебе покарати… Ти сам просив, щоб я, а не мама… Ти не знаєш, чого це мені коштувало. Краще б я цією різкою… Себе по голому серцю. Потім мені снилося, і не раз… Невже не можна було обійтися без цього?!

Він закусив губу. Глухо стукотіло серце; він кілька разів глибоко зітхнув — щоб заспокоїти його — і півголосом провадив:

— Твій дід… Він ніколи не бачив тебе. Він умер, щоб ми жили. Твоя мати, і я, і ти, й місто… Він умер, борючись із Мором. І він не думав… — він щосили вдарив у двері кулаком: — Відчини, я хочу тебе бачити!!! Невже ти… Мені вірити?! — Егерт кричав пошепки, він не хотів, щоб чули на сходах, а крім того, в нього здавило горло. — Скажи мені, що все це маячня, просто як старого друга пожалій, нехай я чужий тобі — але людина ж! Сова… Це ж дивовижно, Луаре, розумієш? Не мовчи, будь ласка. Відчини.