Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

У кабінеті, як і раніше, було тихо, зате на сходах заговорили відразу кілька голосів. Хтось рикнув, наказуючи мовчати, і Егерт почув кроки, що наближалися коридором. Він устав — різко, навіть поквапливо, не звертаючи уваги на біль у нозі; з-за повороту зринув стурбований стражник, слідом за ним скрадався служник.

— Я наказав чекати! — гаркнув Солль. Стражник відсахнувся, налякався командирського гніву — але дідок не зніяковів ані трохи, руки його збуджено жестикулювали:

— Пане Егерт, у бібліотеці ж… Там… Іду — бачу, лежить… Звідки, Світле Небо, нікого ж… Не було нікого, а — лежить…

— Дозвольте доповісти, — хрипко попросив стражник, і Солль тільки зараз помітив, що в кулаці в нього затиснуто уривок сірого крицевого ланцюга.

Підлога під його ногами хитнувся. Човен посеред річки. Весло в занімілих пальцях. Стіна очерету…

— Звідки? — почув він власний рівний голос.

Стражник голосно ковтнув і роззявив був рота — служитель випередив його:

— У бібліотеці, пане Егерт! Чи чувано… Не було нікого, ніяких ланцюгів не було… А щойно дивлюся… Я не став би, та ж тільки… Ну, ви ж знаєте, що… Всі знають… І не входив сюди ніхто. Чим хочете заприсягнуся… Порожній же Університет, літо…

…Тобі зле? — співчутливо спитав Фагірра.

Ніяких проявів слабкості. Два свідки, і третій, найстрашніший, невидимий — свідок, якого нема…

Я є, сказав Фагірра. Я буду вічно. Рід декана Луаяна тепер переплівся з моїм, і цього вузла не розрізати, не порвати… Але ти забув четвертого свідка — твоє так зване сумління. Чи не так?

Солль дивився на візерунок прожилків, які вкривали високі двері кабінету. Раніше він не помічав… Як дороги на карті, як зморшки на обличчі…

Як же ти бачиш — адже тут темно, здивувався Фагірра. Ти дуриш себе, Соллю, як не сором, не можна все життя собі брехати… Ось зараз ти подумаєш, що ланцюг — не доказ, що плащ — то збіг, що в Сови ти бився зовсім з іншою людиною… А квіти на могилі — то це його право… На могилі все добре росте, Соллю. Багато поживи для довгого коріння…

— Ламайте двері, — пошепки наказав Егерт.

Заметушився дідок. Кроки. Тупіт. Солль відійшов, відшукав у стіні нішу та притулився щокою до прохолодного каменю.

Усе за правилами: спершу голосний стукіт і грізне: «Ім’ям правосуддя!» далі — розмірені удари; в двері деканового кабінету ломляться дужі плечі, а двері старі, он уже тріщина поповзла від одвірка згори до самої підлоги, ще трохи — й вилетить засув… Хоча міцні двері, нічого не скажеш, найміцніші, найшанованіші двері старого Університету…

Пробачте, декане, подумки благав Егерт. Пробачте це насильство, це блюзнірство… Що ж робити, коли…

Стражники зопріли. Зупинилися, витираючи піт; служитель чекав збоку, і в руках у нього ворушився ланцюг — начебто сам ворушився, ніби гадюка.

О Небо, невже це правда?!

Егерт зробив крок уперед, як сліпий. Відсунув з дороги чиєсь плече; інші розступилися самі, шанобливо, навіть, здається, злякано.

Солль зупинився перед дверима. Фагірра посміхався: так, Егерте. Так. Уперед. Давай. Я знову тут. Поміряємося силою.

У нього зсудомило щелепи — він згадав Торію після катувань.

— Ти відчиниш, виродку? — запитав він голосно й холодно. — Чи мені взятися за тебе самому?

З кабінету долинуло чи то зітхання, чи смішок.

Тоді Егерт Солль стис щелепи й щосили вдарився об двері так, начебто хотів проломити власну долю й вискочити по той бік…

Двері деканового кабінету не витримали. Вони простояли багато десятиліть — а тут не витримали й розкололися, злетіли з завісів, вчавилися всередину; обсипаний пилом і потертю з перетрухлого дерева, Егерт влетів у деканів кабінет, куди не насмілювався раніше ввійти без стукоту.

Всередині різко пахло смаленим. На кріслі з високою спинкою лежав сірий плащ, і порожні рукави його нагадували знущально розкинуті руки: а ось на тобі, викуси…

Підлогу посеред кабінету було розмальовано складними дивними знаками. У центрі малюнка валялася свічка, і ґнотик її тонко димів; на столі купою лежали книги, їхні золоті обрізи, кутики й замочки здавалися бурими, поїденими іржею.

Вікно залишалося щільно заштореним; юнак щез.

* * *

На просторому подвір’ї гралися діти; дивний сторонній, що присів спочити під тином у затінку старого дерева, краєчком ока стежив за веселою метушнею. До нього вже звикли й не звертали уваги — він сидів нерухомо, майже зливаючись із темною корою, і здавався таким само давнім, як цей стовбур за його плечима.

А насправді дерево було молодше. Він пам’ятав його голим прутиком — а може, й не пам’ятав. Але міг би пам’ятати — якщо б у ті далекі часи був трохи спостережливіший…

Попередня
-= 127 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!