Слава ЗСУ!

На подвір’я вийшла жінка. Нагримала на дітей, щоб не бешкетували; скоса глянула на незнайомця, і в її темних уважних очах йому привиділося занепокоєння.

…А дім уже старий. Те, що лишилося від дому; всі ці прибудови з’явилися пізніше, вони збивають з пантелику, заважають пригадувати. Сходи з червоної цегли…

— Пан когось шукає? — запитала жінка. Він здригнувся від її голосу.

Панові нема чого тут шукати. Нехай пошукає в землі; та, кого він знав колись, існує тепер тільки в його пам’яті. Тільки в пам’яті — тепла річка з двома рибинами, що граються, мурахи на гарячому піску й долоні на гарячому чолі…

Жінка насупилася:

— Пане… Може, принести води?

Він похитав головою:

— Ні… Дякую. Зараз я піду — тільки спочину ось…

Вона кивнула й зникла в домі — але ж він «відпочиває» вже не одну годину, вона не могла не помітити… Втім, чи не байдуже. До вечора є час, і можна спокійно притулитися до стовбура, приплющити повіки й гарненько все пригадати…

І слухати голоси її правнуків. Єдиної жінки, що…

Сухий смішок у голові. Й відразу — важкий погляд.

(Ти міг би володіти нею. Ти дурень, ти сам таке вибрав).

Старий вирішив не відповідати — дітлахи побачать, що він розмовляє сам із собою, налякаються.

(Тепер ти бачиш, що скрізь програв. Ну то як, дозволити тобі останню спробу? Відчиниш мені двері? Впустиш?).

— Навіщо? — запитав він пошепки. — Що ти можеш мені запропонувати? Мені вже нічого не потрібно…

Смішок.

(Ах, так. Ти сам собі пан… Тобі не потрібно — й ти не потрібен, Руале. Новий Брамник незабаром стане біля дверей).

Довготелесе дівчисько ганялося за своїм братом — той відняв у неї… Щось відняв. Напевне, стрічку.

— Як же так? — запитав він, ледь ворушачи губами. — Тобі ж потрібен маг, позбавлений могутності? Маг і не маг? Я?

Той, хто дивився на нього з безодні, захихотів.

(Ти не потрібен.)

— Навіщо ж ти говориш зі мною? — здивувався Руал.

Дівчисько нарешті наздогнало кривдника й повалило його на землю, намагаючись висмикнути з кулака клаптик яскраво-зеленого атласу. Пухкенький малюк, який уважно вивчав смітник, замислено підібрав падалицю, що валялася в траві. Витер об полу, так само замислено вкусив, скорчив кислу пичку; пожбурив яблуком у тих, що билися, намагаючись влучити в брата.

(Ти — мій родич, Руале. Я ненавиджу тебе — але ти єдиний мене чуєш. Усе, що маєш сьогодні, — мій подарунок).

— У мене нічого нема, — Руал знизав плечима.

(Твоє довге життя. Твоя сила. Все це — я. Ти несеш мене, ти обтяжений мною, як найясніший день буває обтяжений майбутньою ніччю).

Йому раптом стало холодно. Від вогкої землі потягло гнилим, прохолодним вітерцем.

— Те, що ти несеш цьому світові, — спитав він повільно, — це ніч?

(Ніч — зараз).

Руала пересмикнуло від чужого палкого натиску, що проникав у його свідомість разом із цими словами.

(Ніч — зараз. Буде день. Ти дурний. Ти боїшся… Хто боїться темряви, той ніколи не зрозуміє світла. Що виграли живі від того, що ти не впустив мене? Що відмовив мені та не справдив моїх надій? Що виграв ти сам? Це твоє життя… Ти мураха, яка повзе по яблуку. Я пізнаю вічність, думає комашка. Яблуко кругле… Нескінченний шлях. Ти нескінченно нікчемний і нескінченно великий, тому що несеш частку мене).

— Ти нескромне, Те, Що Прийшло Ззовні. Смішок.

(Ми незабаром побачимо, Руале. Побачимо навіч).

Його знову пересмикнуло. І тіло його, і розум пам’ятали пережитий колись жах.

(Не бійся. Просто будь готовий).

Дівчисько нарешті відвоювало свою стрічечку; колишні супротивники тепер мирно домовлялися про правила метання кістяної битки. Пухкий малюк накреслив у куряві криву риску; найменшенький хлопчик ссав палець, спостерігаючи, як сестра його встромляє в землю довгі тонкі друзки.

Руал переборов себе. Поцікавився з усмішкою:

— А що ж твій Брамник?

(Так. Так. Він от-от дозріє. Від нього відвернулися, його зрадили, його прокляли… Як колись тебе).

— Ти шукаєш зневажених, — пробурмотів він замислено. — Тобі потрібні озлоблені…

(Не озлоблені. Вільні).

— Я ж бо хотів ще й пометися.

(Це теж).

— Не розумію, — тепер він розслабився, заклав ногу на ногу, — У світі повно сволоти, ладної впустити тебе й без вагомих причин… І задурно, просто з нудьги. Чи не так?

(Ти гадаєш, це всякому до снаги?).

Руал посміхнувся, поцінував чуже обурення:

— А хіба ні?

(Ти не зміг).

Діти по черзі шпурляли кісткою в частокіл із друзок — пухкий хлопчисько кидав найвлучніше і удача найчастіше йому посміхалася, брат постійно заступав за лінію, а дівчисько щоразу галасливо викривало його. Маленький хлопчик замислено слинив п’ятірню.