Слава ЗСУ!

— А він, — пошепки запитав Руал, — цей новий Брамник… Він зможе?

Начебто вітер пройшов по верхівках дерев; у траву зі стукотом посипались яблука, діти забули про гру, кинулися до несподіваного пригощання.

(Він сильніший за тебе. Він спадкоємець Фагірри й Луаяна. Він Віщун по праву. Він покараний безвинно, зраджений і проклятий. Він вільний і злий… Він стане мною, і сили наші зіллються).

На порозі знову постала темноока жінка; мигцем глянула на старого під деревом, утерла слину молодшому, покликала дітей обідати. Довготелесе дівчисько затялося й отримало несильного, але рішучого та дзвінкого ляпанця.

— І що тоді? — повільно запитав Руал.

(А тобі що до того? Твої спогади залишаться з тобою, а більше в тебе нічого нема).

— А ось вони? — запитав він знову, дивлячись у двері, що зачинялися за дітьми.

(Ти не розумієш. Перед тобою чудовий храм — а ти зважаєш на мокриць під ногами. Тому ти дурний, тому ти не зумів.)

— Ти — чудовий храм?

(Я зодчий. І я ж — будівельник).

— А він? Брамник?

(Він стане мною).

— А я?

(А тобі подобається бути спостерігачем. Ти звик).

Жінка вийшла знову. Дзвякнула цебром біля колодязя; з грюкотом відкинула ляду, пустила розмотуватися ланцюг на вороті — все це не зводячи з Руала сторожкого, не надто привітного погляду.

(Усе зміниться, Руале. Тільки ти залишишся колишнім. Яким себе пам’ятаєш… Хоч навряд чи це тебе втішить. Важко бути незмінним у світі, який змінюється).

— Змінюється — на догоду тобі?

Здається, він запитав надто голосно; жінка почула його голос крізь натужне рипіння ворота, почула й здригнулася.

Смішок.

(Світ повинен змінитися. Тому що він недосконалий. Ти дурень, Руале, та не настільки, щоб це заперечувати).

Жінка нахилилася, підхопила за дужку повне цебро, що виринуло з колодязя, — і цієї миті болісно нагадала Руалові ту, іншу, котра мала б бути її бабусею. Навіть погляд — серйозний і сторожкий…

— Ящірка, — прошепотів він.

(Ти багато втратив, Руале).

По верхів’ях дерев знову пройшовся рвучкий, несподіваний вітер. Руал відчув, як шкіра вкривається крижаними сиротами.

— Так, — сказав він ледь чутно. — І це не остання втрата.

* * *

Егерт не любив підземель. Хто їх, втім, любить — напевне ж, не в’язні, що роками гниють у камінних мішках або тижнями чекають на катування… А Солль надто добре пам’ятав, як ішов цим коридором у супроводі Фагірри й міського ката, і чим тхнуло з катівні, які крики долинали крізь товщу стін…

Кат підвівся назустріч; був він дивно схожий на свого попередника, що двадцять років тому роздмухував для Солля жар. Втім, Егерта розжарений метал не торкнувся… А Торія…

Усередині зачинилися якісь дверцята: заборонено. Не зараз, справді… Не думати…

Він кивнув тюремникові, що супроводив його; той передав свій смолоскип катові й зник у бічному коридорі. Кат, з вигляду схожий швидше на ремісника, запитливо схилив голову до плеча; Солль кашлянув, прочищаючи горло:

— Ну?

— Готовий, — відгукнувся кат статечно. — Жде.

Низькі залізні двері гостинно розчинили перед паном полковником; Солль пригнувся, ступаючи в катівню — ту саму, де багато років тому говорив із Фагіррою.

Два смолоскипи, закріплені в залізних кільцях, давали навіть більше світла, ніж хотілося б Соллю. Жар на тринозі підморгував червоним; під стіною стояло крісло з підлокіттями та низьким круглим табуретом. Перед триногою містився широкий тапчан; зараз він жалібно порипував під вантажем дужого, оголеного, вкритого потом волосатого тіла. Запах диму в камері змішався з пряним духом немитого чоловічого тіла.

Солль відсунув крісло подалі й сів, поклав руки на підлокіття. Кат заходився відбирати інструменти. Солль не дивився в його бік; слухаючи огидний брязкіт, він пригадав замислені очі судді Ансіна: «Ця не твоя справа, Соллю… Але я розумію, чому ти за нього берешся».

Сова чекав. Очі його більше, ніж зазвичай, нагадували круглі жовті баньки хижого птаха; шкіра на чолі розійшлася, відкриваючи довгу рану — наслідок удару, що врятував Соллю життя. Руки й ноги отамана було намертво прикручено до тапчана. Бороду й волосся кат встиг уміло обкраяти; неглибока рана на плечі вже затяглася, та шия, як і раніше, була обв’язана ганчіркою, ганчірка просочилася кров’ю.

Кат скінчив приготування і став за спинкою крісла, очікуючи розпоряджень. Думки Егерта виявилися незвично важкими — він ніяк не міг придумати запитання. Втім, отак сидіти й мовчати — теж різновид катувань…

Сова ледь поворухнувся й здавлено зітхнув. Ребра його піднялися й опали; впоперек грудей тягся давній сизий шрам, внизу живота кучерявилося неторкане катом волосся, і неймовірних розмірів чоловіча гордість безвольно звисала набік.