Слава ЗСУ!

Егерт відвів погляд — але Сова встиг перехопити його, і на свій подив Солль помітив на дні отаманових очей іскорку самовдоволення. Кат переступив з ноги на ногу.

Сова дивився тепер просто Егерту в обличчя; це не був погляд жертви. Отаман дивився б так само, якби сидів у зручному кріслі над прив’язаним до тапчана Соллем. Егерт знову здивувався — Сові можна було відмовити в чому завгодно, але тільки не в мужності.

Кліщі на тринозі набули малинового відтінку. Солль уявив собі запах горілої плоті й болісно поморщився; Сова розцінив це як прояв слабкості, і в погляді його знову прослизнула тінь задоволення. Егерт розлютився.

Не так давно вони сиділи поруч — Сова і хлопчик, якому Солль колись дав своє ім’я. Вони говорили — про що? Луар приймав із цих рук щось — що саме? «Пане Луаре»… «Чемно, щоб не сказати — шанобливо…» Шанобливий Сова? Сова кланяється кому — Луару?!

— Ось що, — голос його звучав холодно й рівно, як він того й хотів. — Ось що, Ішто…

Кат ступив уперед, приготувався виконувати наказ. Егерт смикнув кутиком рота:

— Відпочинь, Ішто. Постій за дверима, щоб мені не заважали. Ніхто. Ти зрозумів?

Кат зніяковів; очевидно, розпорядження полковника цілковито суперечило вказівкам, отриманим від судді.

Солль насупився; якийсь час вони з Іштою дивилися один на одного, і кат вирішував, чи варто заперечувати. Минула майже хвилина, перш ніж він відмовився від такої спроби, вклонився, з жалем глянув на жар — і безгучно зник за низькими дверима.

Егерт простежив, чи щільно причинено залізні стулки; повернувся, пройшовся навколо триноги, намагаючись не дивитися на Сову. Зараз той знову переконався в його, Солля, вразливості: полковник бажає знати — і не хоче, щоб знали інші. Таємниця, відома Сові, була тепер єдиною зброєю отамана — і цій зброї протистояли малинові кліщі, отримані Соллем у спадок від ката…

Солль круто повернувся. Погляд його зустрівся з поглядом Сови, і розбійник, здається, на мить зніяковів.

— Чи правда, що ти служив Лашу? — зронив Солль неголосно.

Сова через силу посміхнувся. Егерт, втім, і не чекав від нього легких відповідей.

— Твій час обмежено, — зауважив він, розглядаючи приготовані катом пристрої. — Твоя смерть може бути легкою… Вершина мрій. Легка смерть. Говоритимеш?

— Авжеж, — сказав Сова несподівано. Голос його захрип, але звучав цілком виразно. — Ти, полковнику… ще проситимеш: замовч. Я-то скажу, а ти ось… Не боїшся?

Егерт насилу стримав бажання вдарити лежачого. Пройшовся, слухаючи власні кроки; сів на підлокіття крісла:

— Я ось не боюся, Сова. Ляканий я. Про себе думай.

— Про мене вже подумали, — отаман голосно ковтнув. — Мені все одно… Та тільки… — він замовк, дивлячись на Егерта з неприхованим глузуванням, вочевидь очікуючи запитання.

— Не «все одно», — Егерт знов підвівся. Підійшов до триноги, поторкав пальцем руків’я кліщів, відсмикнув руку. — Не «все одно», Сова… Я жна шматки тебе поріжу. Усе, що висить, повириваю з коренем… І язика теж. І не буде «тільки» — саме м’ясо безсловесне, вдавишся своїм «тільки»…

Сова часто задихав:

— Запаришся… Бруду побоїшся, полковнику. Забруднишся по вуха… Хоча… — він хрипко засміявся, — і так ти, виходить, у лайні, полковнику… Як і я.

Солль подумки вилаяв себе за негідну вразливість. Слова Сови не повинні хвилювати його — а ось же дошкуляють, палять, начебто він, Егерт — кат…

Він відшукав серед катового майна шкіряні рукавиці — засмальцьовані, тисячі разів застосовані до справи; від думки, що доведеться застромити в них руки, його жорстоко пересмикнуло.

— Говори, падло, — він шепотів, крізь зуби. — Говори, служив у Ордені?

— Та й ти ж збирався служити, — Сова посміхнувся. — Я тебе шмаркачем пам’ятаю… Пан тобою, немов цуркою, бавився. А міг би й плащем обдарувати — але ж побоявся ти, полковнику, обкалявся з ляку, втік… О… — і отаман багатозначно примружився.

Солль витратив кілька секунд на те, щоб заспокоїти дихання. Кров скажено стукотіла у вухах — о Небо, де ж уся його незворушність?! Навіщо він тяг це падло із дна, що він хотів почути?!

— О, — протяг він у тон Сові. — Що з хазяїном трапилося, пам’ятаєш? Тільки ти, друже, так легко не відбудешся. Говори!

Уже придумане запитання не вмістилося на його язиці, не побажало бути висловленим уголос; він свердлив Сову поглядом, сподіваючись, що той сам вибовкає щось, цікаве для допитувача.

Сова чудово зрозумів, про що його хочуть запитати. Егерт похолов від отаманової посмішки; Сова обережно облизав губи:

— Що?

Знущається, подумав Егерт, і схопився рукавицями за руків’я кліщів. Ось воно, дожили — полковник Солль як заплічних справ майстер… А кліщі вже були. Тільки там були відточені, як шило, довгі ручки — Фагірра напоровся, вістря вийшли зі спини… Дивно, це яка повинна бути сила, щоб пробити наскрізь… Невже…