Слава ЗСУ!

— Говори, худобино, — голос Егерта здавався йому чужим, проте цілком виразним і цілком спокійним. Кліщі в руках не тремтіли; їхній малиновий дзьоб димів.

М’язи зв’язаного Сови самі собою напружилися — але на обличчі не було страху.

— Що? — знову запитав він знущально. — Що говорити, полковнику, ти ж запитуй-бо!

Тепер Солль дивився на Сову крізь малиновий дзьоб кліщів; такий ракурс додав йому впевненості:

— Про хлопчиська. Усе. Коли, навіщо, про що…

— Про якого хлопчиська? — очі Сови насміхалися. — Ім’ячко, зробіть ласку, назвіть, полковнику, хлопчисьок багато було для різних потреб… — він посміхнувся так огидно, що Егерта мало не знудило.

— Луар Солль його ім’я, — вичавив він, із ненавистю дивлячись у жовті з обідками очі. — І якщо ти збрешеш, падло…

Сова зареготав.

Він сміявся, закинувши голову та вдаряючись потилицею об тапчан; Егерт стояв над ним, стискаючи в руках кліщі, хапаючи сперте повітря ротом.

Сова пересміявся. Примружився, заглядаючи Егерту мало не в саму душу:

— Так, полковнику… Краще б тобі… Краще заплатив би мені… за мовчання… Тому що хлопчисько цей… — він лукаво примружився, витримуючи майже театральну паузу. Солль утримував кліщі, які стали раптом непомірно важкими, і з жахом відчував каламутну хвилю, що зароджувалася на дні його свідомості.

Якщо Луар… Ні. Він, Егерт, не зможе жити й миті. Коли виявиться, що Луар…

Мертва дівчина на дорозі. Бура кров на босих ногах, дим, обгорілий труп…

…Мокрий згорток у руках. Каламутні очі й ненажерливий рот, і розчарування, у якому навіть собі соромно зізнатися: і це — син?!…Зелена шишка й живий перламутровий жук… Я хочу бути як ти… Але я ніколи не буду фехтувати, як ти…

— Хлопчисько цей, — Сова відсапався, — ще покаже тобі, що по чім, полковнику. Він… атож, візьми його. Проткни його, спробуй… Того проткнув — а цей тебе наниже, наче жабу… Ти б бачив, що він витворяв, — очі Сови мрійливо закотилися. — Я ж усім розповім, що він творив, синочок твій… — очі відкотилися назад і знущально звузилися, він спробував підвестися на ліктях, та ланцюги перекинули його назад. — Та мені як сказали, що він буцімто твій… Реготав так, що рачки лазив, мало в штани не намочив… Не сопи, полковнику, чого вже там, із ким не буває… Не сопи й баньки не витріщай. Підгуляла твоя баба, ай-яй-яй, із паном підгуляла, можеш тепер і бабу проткнути… А про хлопчиська — розповім, чого ж не розповісти… Тільки ти суддю поклич. Та переписувача, та кого хочеш, та хоч на площі… — він раптом обірвав себе, силкуючись надати своєму обличчю незвичного, майже співчутливого виразу. — Тільки шкода мені тебе, полковнику. Баба-курва й синочок-виродок… Помстився тобі пан. І за мене теж. Як зів’єш собі зашморг — згадай Сову… А хлопчисько… — і він смачно клацнув язиком. — І петлі, й вугіллячко, й колодязі, й залізо, й баби, й дівчиська… Ой, хлопчисько твій, шкода, не побачу я… Як він тебе прищучить, полковнику. Батечка свого…

— Брешеш, — сказав Егерт глухо. — Скажи, що брешеш, падло, або…

— Або що? — посміхнувся Сова. — На, пали! Пан он теж палив, і мене навчив, а вже я… хе-хі, я його навчив, і він…

— Брешеш!!

Полум’я смолоскипів, здається, здригнулося. Соллів голос розкотився закамарками підземної в’язниці, багаторазово повторюючись, вдаряючись об стіни, плутаючись у лабіринтах і завмираючи в глухих кутах. Десь за грубими стінами здригнулися в’язні та повели мордами ситі тюремні пацюки.

Сова не відповідав. На дні його очей світилася перемога.

Каламутна хвиля, що підіймалася з Соллевої душі, звелася на повний зріст і захльоснула й думки його, і почуття, і пам’ять.

Цієї миті він зрозумів Фагірру. Зрозумів усіх на світі катів — як солодко обірвати цю посмішку. Як солодко обірвати це брудне торжество, не відігратися, то хоч помститись… І не так важливо, що є правда, а що неправда. Є тільки жовті з обідками очі й волосате тіло, здатне відчувати біль. І воно відчує — море болю, океан страждань, годину за годиною, день у день, Солль не стомиться, в них попереду довге життя, довге катування…

В обличчя йому вдарив задушливий сморід паленого м’яса. Жовті очі Сови раптом зробилися чорними — так розширилися зіниці; перші секунди він ще стримував крик, вдаючи байдужість — але вже за мить стіни катівні здригнулися від несамовитого крику, що змінився хрипінням. В’язні за товстими стінами здригнулися, а міський кат, що чатував під дверима, шанобливо похитав головою.

…Егерт отямився. Впустив кліщі, задихнувся від чадного смороду; кашель перейшов у позиви на блювоту — затискаючи ліктем рот, Солль відійшов у дальній кут катівні. Там, на щастя, виявилося цебро води.