Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Сова хрипів; з кожним хрипом у нього в грудях начебто лопалися міхурі. Навіщо він бреше?! Адже це неправда, тепер, затуляючи обличчя мокрими долонями, Солль розумів це ще виразніше. Неправда — й огидний задушливий сморід смаленого, якийсь спогад, що ходить навколо, не дозволяє себе розгледіти, схопити, вислизає, як перерваний сон…

Чорне волосся й чиста біла шкіра. І потворний приосадкуватий тапчан… І тринога. Й гаки. І обвуглена плоть. І…

…Зимовий день. Сніг… Сніжинки на її плечах… іскристі грані невагомих кристалів — і прозорі грані нескінченного світу. Вітер…

Солля трусило. Мокрий і знесилений, він твердо знав, що, коли озирнеться, побачить розіпнуту на тапчані Торію. Що вони з нею виробляли?! Вона ніколи не розповідала до кінця, не бажала пам’ятати… Торія… Сузір’я родимок на високій шиї. І кліщі… О Небо, а він не захистив, не позбавив… Не позбавив тоді, не позбавив зараз… І це його хвалене кохання?! Його зречення найсвятішого, його зрадництво, бруд на білому…

Він замружився й застогнав; усвідомлення помилки й провини змусило його вчепитися зубами у власну руку. Рот його відразу наповнився кров’ю; злизуючи солоні краплі, він прислухався до благодатного болю — начебто налипла на його душу короста, яку звик вважати власною шкірою, разом обпала, оголюючи нерви та звільняючи від гнилизни, гною, мерзенності…

— Мерзенність, — сказав він пошепки. — Тор, я був мерзотником… Але Тор, я вже йду… Я йду… вже…

Сова переривчасто, з хрипом зітхнув — Солль навіть не глянув у його бік. Залізні дверцята заскреготіли на іржавих завісах.

І коли двері зачинилися за Соллевою спиною, Сова не знати чому зрозумів, що програв.

* * *

Погожого теплого дня ми з Аланою раночком навідалися до найближчого села; їй вочевидь подобалося роздивлятись людей, особливо сільських дітлахів, які в свою чергу зацікавилися такою незвичайною особою та супроводили нас, щоправда, на чималій відстані. Моя перекірлива супутниця примудрилася показати язика здоровенному хлопчиськові, видимо, ватажкові; той скорчив відповідну пику, але далі справа не пішла.

На перехрестях чесали язики: Сову, мовляв, спіймано, зате в місті лютує невідомий убивця, що душить дітей криничним ланцюгом. Перша звістка здалася мені надто гарною, друга — надто кривавою; я не повірила ні тому, ні іншому.

Ринкова метушня несподівано розтривожила мене. Тут і там уявлялися помости, і я мимоволі вибирала найкращі місця для візків та прикидала, який би цій публіці підійшов репертуар; мрії полишили мене, зосталися розчарування й тупий біль. Якомога швидше я зробила покупки — повний кошик у мене та кошичок у Алани — й ми поквапилися додому.

Дорогою додому Алана запропонувала зробити привал і пограти в Луара й чарівника; Луаром, звичайно, була вона, мені ж випала роль лихого чаклуна.

Ми покидали кошики, вибрали собі зброю в купі хмизу. Алана мала непогане уявлення про те, як фехтують — у всякому разі вона знала про це більше, ніж я. Мала добряче розійшлася: вигукувала образи на адресу чаклуна й насідала, як скажена, мені ж залишалося тільки задкувати й жалібно просити пощади…

Нарешті, я впала на траву та сконала в корчах, а по тому ми рушили собі далі, цілком задоволені одна одною.

Але похмурі думки відступили ненадовго; коли ми входили на подвір’я, чомусь до дрібниць пригадалися мені й розташування візків, і сміх гостей, і послідовність п’єс, і невдалий дебют Луара… Чи можна такий дебют вважати вдалим? Спектакль у спектаклі: пограємо, Алано, в «зречення сина» чи в «смерть Флобастера»…

Нянька раділа, приймаючи від нас покупки; я дочекалася, поки вона збере на таці приготований для Торії обід — і несподівано для себе попросила:

— Дайте мені.

Слова мої виявилися тихими, як спів мухи, — але бабуся почула й здригнулася:

— А… Ти?

Я невпевнено кивнула:

— Спробую… Якщо ні, то… Але раптом?

— Хоч би гірше не було, — нянька замислено похитала головою.

— Куди вже гірше, — сказала я пошепки.

Нянька похитнулася — і неохоче простягла мені тацю.

…Шлях нагору виявився несподівано довгим; я зупинилася перед зачиненими дверима, довго переступала з ноги на ногу та слухала рипіння мостин. Страшна жінка — Торія Солль. А божевільних я взагалі боюся…

То навіщо, питається, напросилась?!

«Піди до неї, а я не можу… Будь ласка».

На таці холола юшка. Байдуже, подумала я жорстоко. Нехай холоне, Торія все одно не їстиме…

— Увійди, — сказали за дверима, і я мало не впустила тацю.

Двері виявилися незамкненими; я штовхнула їх носком черевика й незграбно, боком, протислася всередину.

Попередня
-= 132 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!