Слава ЗСУ!

— Постав на підлогу.

Торія сиділа біля вікна. Я бачила її спину та чорне, безладно розсипане по плечах волосся.

Склянка гойднулася й мало не впала. Дзвякнула тарілка; я затримала подих.

— Тобі краще піти, — голос Торії здавався тьмяним, як стара бронза. — Тут нічого нема.

— Тут дитина, — сказала я обережно. Будь-яке моє слово могло обернутися непередбаченою реакцією; так ходять по болоті: купина-купина-трясовина…

У дитини є мати, тьмяний голос Торії не здригнувся.

Я мовчала.

— Втім, як хочеш, — Торія опустила голову. — Іди.

Я зробила крок назад — і вже за порогом мене наздогнало запитання:

— Він живий?

Я придушила в собі бажання озирнутися. Взялася рукою за одвірок:

— Так.

— Це він просив тебе прийти?

Я подумки заметалася в пошуках відповіді; і «так», і «ні» могли виявитися однаково згубними, ніякий виверт не йшов мені на думку, й тоді, з відчаю, я сказала правду:

— Він просив. І він теж.

— Хто ще?

Мені здалося, що тут голос її ледь змінився.

— І ще я сама.

— І все?

Знову болісні пошуки відповіді.

— Так. Ні. Він обіцяв прийти. Скоро…

Даремно я стояла в дверях, очікуючи нових запитань. Торія впустила голову на руки — та так і застигла.

За кілька днів ми з Аланою прибирали на подвір’ї; тупіт копит змусив мене вкритися гусячою шкірою. Не в змозі вдавати спокій, вискочила я за ворота. До будинку мчав учвал невеликий загін — з п’ятеро людей.

У голові не лишилося жодної думки; відпихаючи Алану, я потягла на себе важку стулку воріт — і тут тільки помітила, що на вершниках червоно-білі мундири варти. Після холодного дрожу мене облило гарячим потом: не розбійники, й то вже щастя…

Егерт?!

— Дівчинко, а господиня вдома? — гукнув старший, лейтенант, якому я, видно, здалася служницею.

Я кивнула. У горлі все одно пересохло: не «так» і не

— А молодий хазяїн? Не з’являвся?

— А вам чого? — це, на щастя, прийшла мені на поміч нянька, що з’явилася невідь звідки.

Лейтенант змахнув перед нашими носами паперовим сувоєм:

— Наказ пана бургомістра, розпорядження пана судді та пана начальника варти! Іменем правосуддя впустіть!

Спробували б ми їх затримати…

Вояки спішилися; руки мої лежали на плечах Алани. Дівчисько намертво вчепилося мені в спідницю.

— Господиня нікого не приймає, — сказала я хрипко. — А молодий хазяїн поїхав надовго…

Лейтенант насупив вистрижені за звичаєм брови:

— У мене наказ… Доповісте господині, ти або ти… — він перевів погляд з мене на няньку й назад і вирішив, мабуть, мати справу з молоддю. — Ти! — він тицьнув у мене пальцем. — Підеш і доповіси, та жвавіше, час не терпить…

Я згадала, як двоє таких ось здоровил викручували руки блідому Мусі.

— Нікого не приймає, — процідила я крізь зуби. — Нікого. Скажіть мені, в чому справа — а я передам…

Лейтенант насупився, вирішуючи, покарати мене за нахабство, чи погодитися на мої умови.

— Чи це пан Солль дозволив вам насильство? — здивувалась я й цим позбавила його сумнівів.

Він зіскочив з коня. Окинув мене скептичним поглядом; процідив крізь зуби:

— Читати вмієш?

Під самим моїм носом опинився мерзенний з вигляду казенний папір з печаткою. Якщо стражник хотів осоромити мене, неграмотну, то це йому не вдалося.

«Іменем закону… Затримка… винного… безчинств, що діються… убивств… схопити… доставити в залізі…»

— Про кого це? — запитала я розгублено. Літери раптом злилися перед моїми очима.

— Доповідай пані, — буркнув стражник неохоче, — що є наказ затримати Луара Солля як убивцю. «Убивцю із криничним ланцюгом».

Губи мої роз’їхалися до вух — безглуздішої посмішки варто було пошукати.

— Хто?! — перепитала я, й досі дурнувато всміхаючись.

Лейтенант блиснув очима:

— Доповідай пані! Що син її, Луар Солль, розшукується як убивця!

— Той самий? — запитала я неслухняним язиком, ще й досі всміхаючись.

Поруч зойкнула нянька.

Лейтенант відвів погляд. Півголосом наказав своїм людям:

— Обшукати дім…

— Не варто, — спокійно сказали від дверей. Всі ми — і я, і лейтенант, і нянька, й навіть Алана — озирнулися, як ужалені.

Торія Солль стояла на порозі — зачіску викладено волосок до волоска, на щоках сині тіні, у глибоко запалих очах — крига:

— Не варто. Його нема тут, лейтенанте. Не кажучи вже про те, що обвинувачення безглузде.

Лейтенант вклонився:

— Пані, я отримав наказ.

Торія звела брови:

— Ти не віриш мені? Луара тут нема.

Лейтенант вклонився ще нижче і з ще більшою пошаною; погляд Торії діяв на нього, як на деяких людей діє висота. Стражники мовчки дивилися в землю.